— Нє, ну віруси — це само собою. їх наче перед тим і забомбили. Мишу ж я просто ненароком бухлом залив. Потім клавка заглючила, за нею і мамка зависла...
— Чим-чим залив?
— Ну, бухлом, — Вадим знітився. — Портв’ячка якраз гахнув трошки і пробірку перекинув...
Софійка не стала запитувати, якому це портвячкові теж довелося постраждати і що за препарати були в пробірці (отрута, боронь Боже? Чи щось противірусне?): голова й так гула від почутих страхіть.
— Співчуваю... Переказуй рідним мої найщиріші співчуття... Як же тепер будеш жити?
— Як-як: майстер всі башлі здер, але обіцяв перемонтувати за два тижні, вже п’ять днів пройшло, через дев’ять, кажу ж, приходь, комп буде готовий!
— Ко-о-о-омп? Комп'ютер тобто? — Софійка зачула щось не те. — То Клава твоя — (не зважилась питати про маму), — жива?
— Соф, ти що, сьогодні вродилась? — Вадим зупинився й витріщився на неї, як на дванадцядку у власній контрольній. — Чи на сонці перекумарилась? — Приклав їй долоню до чола (треба визнати, приклав дуже ніжно). — Клава — це ж клавіатура! Мама — материнська плата в комп’ютері! Ну, а миша — вона миша і є!
Сміятись чи плакати?
— От тобі й лабіринт словесний! — пробурмотіла сама до себе Софійка. — Що попалась, то попалась!
— Що? — не розчув Кулаківський.
— Ну, я кажу, що лабіринт...
І тут Софійку напоумило скористатися фразочкою, котру задля сміху колись завчила з якоїсь мудрої книжки: — Я кажу, що "консенсус, досягнутий діалектичною матеріальною класифікацією загальних мотивацій у парадигматичних зв’язках предикатів вирішує проблему удосконалення формуючих геотрансплан-таційних квазіпуслістатів всіх кінетично корелюючих аспектів"!
...Ух, аж самій ледве духу вистачило! Що казати про бідного Вадима, який од несподіванки не тільки говорити, а й дихати забув!
18. Велике чаювання
Увечері було не до інтернетів: Софійка та її батьки приймали Вірку, Надьку й Любку, а також їхню маму й Сашка, які їх привели. Дівчачих речей було не так і багато, але Сашко припер іще мішок картоплі й відро моркви — щоб "квартирантки" господарів не об'їли. Сашко-Вірко-Надько-Любчина ж мама принесла ще теплих пирогів із ревенем, а Софійчина скоренько поставила чайник.
На столі у вітальні вмить виклалися три купки підручників та зошитів, на полицях — троє люстерок, три гребінці й купа білих бантів, шафи заповнились одягом (серед них Софійка впізнала і свій, віддарований
колись дівчатам), а на дивані й розкладачці прослалися три постелі. Сестри неймовірно тішились із такою чудової зміни обстановки, вони були готові просто вибухнути захопливим вереском, але Сашко немилосердно спиняв їхню радість суворими поглядами. Леле, натуральний тобі сімейний диктатор! Вийди за такого заміж — та й писнути не смій! Ні-і-і, куди йому до найдемократичнішого в світі сім’янина, до лагідного й прекрасного... Господи, про що тільки вона, Софійка, посміла думати?!
— Софійко! Стели у вітальні святкову скатерку! Мама гукає — ось про що треба думати!
— Дівчата, ану гайда поможіть мамам! — командує Сашко, і близнючки слухняно біжать до кухні. Вони залишаються вдвох.
— Софійко, нам треба поговорити...
Зробив відкриття! Хіба ж не сам винен у тому, що балакати їм уже давно нема коли?
— Ти на мене сердишся? — легенько взяв її за руку.
— Ти що! Побачать! — висмикнула долоню з його шорстких мозолястих пальців. Узяв моду: тільки що — за руки хапатись!
— Значить, сердишся... — похнюпився хлоп’як. — Але я хотів тобі сказати... Так, у нас зараз непростий період... Я вліз у ремонти, в тебе також — ті музейні картини, і кінець чверті, й мої дівки на голову...
— Та чого там, усе гаразд, — в’яло буркнула Софійка й полізла до шухляди по скатерку.
— Я ж розумію, що не все! Тобі важко... Але повір: це минеться, до червня кінчу з роботами, і ми зможемо...
— Вірю. Візьми он за той край, будь ласка, — стала розстеляти обрус.
— Ні, я ж бачу, ти все просто так говориш... Щоб мене заспокоїти... А насправді...
— Та поможи розстелити, врешті-решт!
Сашко незграбно потягнув кінці й затупцяв коло столу.
— ...А каналізацію твою, повір, я дуже шаную! — забрала в нього скатерку й розіслала її сама. — І тебе, можна сказати, жалію... Щиро, всім серцем...
— Жалієш? — Сашка наче шпигонуло. — Хто жаліє, той... Той не любить!
Що? А це що за дорікання?!
— Увага, чай! — всунулись у двері з тацею Вірка, Надька й Любка. Кожна з них намагалась утримувати якнайбільше почесної ноші, тому піднос із чашками розгойдувало, мов на хвилях.
— Не треба мене жаліти! — ледь чутно, крізь стиснені зуби видавив Сашко.
— Сюди ставмо! — вовтузились біля столика сестри.
— А я кажу — сюди! — Надька.
— Мені першій дали тацю! — Любка.
— А я чашки брала! — Вірка.
Гур-р-р-р!.. Дзень!.. Тарах!
Засмикана таця повалилась на підлогу, хлюпнувши навсібіч гейзером чаю і цукровим салютом.
— Новий сервіз! — тільки й встигла видихнути Софійка.
Але білі фаянсові черепочки (навіть цукорниця не вціліла!) вже вигойдувались на паркеті.
Зависла ніякова тиша.
— Ви... ви... — не знайшов слова поблідлий Сашко. — Так і знав! Ех!
Він хотів ще щось сказонути, але тільки похитав головою і спішно покрокував до виходу.
— Ти куди? — вигукнули хором близнючки, Софій-ка й обидві мами, що надбігли на шум.
— На сьогодні з мене досить! — хряпнув дверима.
— От упертюх! — розвела руками Фадійчучка. — Як уб’є собі в голову... Ой! А що це тут...
— Це вона! — пролепетала кожна, дивлячись на двох інших.
— Ви все поби-и-или? — мати зблідла ще більше, як щойно її син.
— Не все: кришечка осьо... — підняла неторкану кришечку від цукорниці Вірка.
— Ми приберемо! — дівчата кинулись до черепків.
Софійчина мама взялась заспокоювати:
— Нічого страшного, посуд б’ється на...
Гур-гур-гур-гур-гур-р-р-р!... — пролунало в під’їзді.
Всі німо перезирнулись.
Сашко щось підірвав?
Від горя стрибнув зі сходового майданчика відразу на перший поверх?
Кинулись до дверей.
Двері піддались важко, але, відчинивши їх, усі завмерли від іншої несподіванки. Видно, сердитий Сашко зопалу ненароком зачепив притягнутого ним же мішка з картоплею — його лишили перед квартирою в коридорі, щоб тато, як прийде, виніс у підвал... Падаючи, мішок перекинув те відро моркви, яке поруч із ним, — і всі овочі сипонули униз по сходах...