— Ніс? Нормальний ніс!
— Ти так вважаєш? Ну, тоді прізвище в нього якесь не...
— Гірше за твоє? — усміхнулась Софійка. — Дуже навіть цікаве у нього прізвище! Трохи навіть як у якоїсь зірки...
— Так, є така зірка — Альдебаран!
— Взагалі-то я кінозірку мала на увазі... Альба... Джесіка Альба— точно! Або щось із казок "Тисячі й однієї ночі"!
— Чи з казок Вільгельма Гауфа, еге ж? — Леся аж запроменилася щастям.
Ніколи б не подумала, що за такими товстими скельцями окулярів може ховатися таке витончене почуття!
— Чи не з казки про карлика Носа ти й сердешному Альбабаріну його доточила? — засміялась Софійка. — А Казки Гауфа я, до речі, обожнюю!
— І я! Я власне... У справі до тебе, вже ж не через такі дрібниці. Ти цікавишся старовинними будівлями нашого міста?
— Звідки ти взяла? — Софійка насторожилась.
— Бо тоді на екскурсії ти милувалась картиною з будиночком... Чи я помилилась?
— Ти щось знаєш про той будиночок?!!
— Про той нічого. Але я подумала, що цей набір фотографій тебе може зацікавити...
Леся простягнула пожовклого й пожмаканого конверта, з якого витрусила не менш пожовклі світлини-листівки.
— Тут є і кращі за той будиночок з мальвами. Краєвиди Вишнополя кінця дев’ятнадцятого століття!
— Ой, як цікаво! — Софійка завмерла в щасливому передчутті. — А я й не знала, що в нас таке видавали! Принаймні не бачила!
— Бо таких листівок уже й немає ніде. Хіба в музеї, і то навряд. Колись їх видрукувала польська громада, у Вишнополі-бо мешкало повно поляків. Моя двоюрідна бабця разом із ними від революції втекла за кордон, прихопивши найцінніше. 1 ці фото на згадку. Недавно тітка їх нам прислала назад.
Аж тепер Софійка помітила, що написи на звороті листівок польською мовою. Проте вона вже мала досвід розбирання польських літер, тож легко прочитала перший-ліпший підпис: "Костел святої Анни". Мовби й не бачила у Вишнополі такого химерного шпилястого будинку!
— Це де?
— Склади хлібзаводу. Шпилі познімали, звісно. Може, бачила за високим заводським парканом оцю-ось частину?
— Цю бачила... Тільки цеглою обкладена, перекрита новим плоским дахом...
— Вулиця та звалась Костельною. Нині — Жовтневої революції. Тієї революції, котра потім усі костели-церкви й понищила... Коло костьолу ще цвинтар був. Із родовим склепом Радзівілів.
— Там, де тепер...
— Парк розваг і атракціонів.
Розваги? На цвинтарі? Щось страшне й несусвітне розказує вона, ця Леся!
Ой, а це той собор, який бачила, мандруючи у минуле, коли Кулаківського від прокляття звільняла! Тепер на його місці пам’ятник із ялинками...
А ось міська ратуша! Краєвиди старого парку! Центральна вулиця: готелі "Париж", "Брістоль", "Лондон"...
— Тоді навіть найменші містечка любили помпезні назви! — засміялась Леся.
— Як тепер інтернет-клуб "Лас-Вегас", кафе-забігайлівка "Монако" або магазинчик секон-хенду "Каталонія".
— А ще косметична ятка "Amore", бутик "Prestige", — додала Радзивілка. — Егеж-егеж, щось таке!
Фонтанчик у центрі, безліч красивих будинків...
— Я тобі скажу, наш Вишнопіль був собі нічогеньке містечко! — Софійка захоплено.
— Особливо тоді, коли в Україні панувало магдебурзьке право!
— А, це те, за якого... — лелечко, то не знаєш, як уторопати мову Ірок-Кулаківських, то губишся від мови цих інтелектуалок! — За якого містові зменшувались податки, дозволялось господарювати на власній землі, розвивати ремісництво й торгівлю?
— Егеж-егеж! — підтвердила Радзивілка, і Софії трохи відлягло від серця.
Відкладала світлину за світлиною. Тут ось — просто ряд будинків, нічим не примітних. Чи не просто? Со-фійка повернулась до щойно відкладеної листівки.
Отой, у глибині... Не дуже розбірливо, але ж... Ґаночок, хвіртка! Просто мальв нема, але ж фото зроблене взимку!
"Вулиця Поштова" — свідчив підпис.
— Це там, де зараз пошта?
— Навряд. По-перше, пошта колись була в іншому місці, а по-друге, на фото — мало не околиця.
— Можна, візьму її на кілька днів?
— Звичайно! Можеш узяти всі.
— Дякую, мені головне цю!
— Будь ласка!
Леся вже збиралась іти, як Софійка вхопила її за руку:
— Стривай, то, виходить, пани Радзивіли, про яких згадувала екскурсоводка в музеї, — твої предки? Мабуть же, теж нащадки отого литовсько-польсько-біло-руського роду, про який розказували на уроці історії?
— Ну, якась дуже далека лінія, — скромно опустила очі Леся. — Ті виїхали в Полыцу, тих репресували...
— Репресували, як і Юлія Мокренка! — знову не втрималась від спокуси показати свої знання Софійка.
— Мабуть. На фамільному склепі — гойдалки-атракціони... Мама ж моя взагалі українка. Тільки прізвище польське зосталось.
— Та вже за саме прізвище на тобі треба почепити меморіальну табличку "Об’єкт охороняється законом"!
— Смішна ти! — приязно блиснула окулярами Леся. — Ну, я побігла. В бібліотеку!
— Щасливо!
Леся пішла, а Софійка ще довго стояла під шкільним вікном і вдивлялась: чи то в листівку, чи то у травневий день, чи у власні думки. Здається, щойно вона ненароком відкрила для себе не лише чужу любовну таємницю й назву Мокренкової вулички. Відкрила для себе цю мовчазну, досі наче й не примітну однокласницю —Лесю Радзивіл!
11. ІРЧИНЕ зізнання
По дорозі додому Софійку перепинила ще одна однокласниця.
— Соф’, косуй сюди! — гукнула її через паркан зі скверу Ірка Завадчук. — Є розмова!
Мусила звернути до дірки в огорожі й покосувати стежкою в бур’янах до Ірки. Та, вже не зелена, а просто бліда, сиділа під колись знаменитою акацією.
— Падай! — інкрустованим камінчиками нігтем вказівного пальця тицьнула на лавку біля себе.
— Що за розмова? — неохоче сіла й одразу взялась до діла.
— Що з тебе хотіла та бота 'нка? — здається, в Ірчи-ному голосі вчуваються нотки ревності.
— Ти про Лесю? — ботанами в школі називали відмінників, а не біологічку Ліду Василівну. — То наша особиста справа. До речі, Леся — класна дівчина.
— Нє, та я ж нічого! — знизала плечима Завадчучка. — Дружи собі, як вона вже тобі така хороша! Значить, я чого тебе покликала... Подякувати.
— За що-о-о?
— За те, що не нашохала! Ні тоді, під галереєю... Ні на фізрі... Ні сьогодні.
Софійка ще тільки намагалась усвідомити власні заслуги, як Ірка вже вела своєї: