Ну, хіба раптом ідеальний Дмитро Іваненко зустрінеться перший — тоді, звісно, доведеться з ним ділити смуток цієї прощальної пори.
Вадова постать справді з’явилася не скоро, але все ближчала в сизо-золотому тумані. Ось вона вже неминуче постане перед замисленою і байдужою до всяких там перехожих дівчинкою.
— Ух, ледве злиняв од своїх старих! — видихнув замість привітання. — А то немає розслабухи ні в школі, ні на хаті! Хочуть мене в якісь Айнштайни
закадрити: уроки та уроки! Скутера в гаражі забадяжили!..
— Привіт! — ледве стримувала радість.
— Але не на того напали! — торочив про своє Вадим. — Яв мент врубався, що до чого, навернув їм на вуха лапші — й ноги в руки! Бачу, все одно спізнився! Ти тут давно? Чувака ніякого не бачила? З плеером? У мене з ним стрілка забита!
— Не було нікого.
— От невезуха! Прийдеться на мобілу тратитись! — Кулаківський красиво відгорнув чуба, дістав мобілку й став ефектно тиснути на кнопки. — Блін, рахунок на мілині! Не хоч за компашку по свіжу картку зганяти?
Софійка радо поспішила за Вадимом. Не встигли вийти зі скверу, як наткнулися на Сашка. Той поспішав кудись із чималеньким пакунком: не інакше, як за дорученням свого шефа.
— Оба-на! Я фанатію! — саркастично зареготав Кулаківський.
Сашко, мовби й не про нього, заклопотано прямував вулицею.
— Затуляйте носи: бомжатник на горизонті! — ще гучніше сміявся Вадим.
Софійці зробилося зле, воліла провалитись під землю. Такий... найкращий — і таке городить!
— Що, слабо таку лялю, як у мене, відхопити? Проґавив свою б’ютифул ґйол, тепер шмарклі втираєш?
Це вже було занадто! Сама незчулась, як із криком "Сашку, зачекай!" ринулась назустріч, точніше, вже навздогін Фадійчукові. Сама незчулась, як їдко махнула на прощання Краківському:
— Покєдово, пацан! Тусуйся сам із собою!
Хай уже потім, пізніше, тяжко шкодуватиме, що вкотре втратила нагоду наблизитись до коханого. Потім ридатиме ночами й придумуватиме, як помиритись. А зараз головне — догнати Сашка! Запитати, як міг її так надовго забути, висловити йому всі свої образи й сумніви! Привітатись, побалакати. Зрештою — просто почути голос!
Хлоп’як зіщулено мчав уперед, не озираючись на Софійчині поклики.
Лелечко, яке гонористе!
— Та спинись уже, навіжений! —
засапано перегородила йому шлях. — Дай хоч слово сказати!
— А не гидуєш торкатись до бомжика? Білі руці замурзати не боїшся? — стояв перед дівчиною і водночас поривався йти далі.
— Вислухай же, будь ласка! — мало не плакала. — Я ж до тебе, як до людини, а ти...
— Вибач, поспішаю! — Сашків голос був незворушний, а сам він знову рвонув уперед.
— Ну, то й іди собі, потворо!!! — з насолодою вигукнула мамине стосовно Чорнобілки. Схлипуючи, відступила й зупинилась. — Іди собі!
— То чого хотіла? — Сашко несподівано завагався, а голос його миролюбно здригнувся.
— Уже нічого, дякую!
— Може, помиритись? — буркнув, опустивши очі.
— До побачення!
— То я... я теж думав... Як-не-як, із дитинства дружимо... — Сашко поворушив носком черевика придорожнє листя.
— То ти мені пробачаєш? — зітерла руками повеселілі сльози.
— А обіцяєш не підсипати мені за пазуху всяких Казимирів? — Щасливий погляд так і рвався з-під насуплених брів.
— Обіцяю! Отже, мир?
— Мир! — сяйнув усмішкою Сашко.
Із соромом, але й з приємністю відчула, що має над цим хлопцем владу і що та влада — знов у її руках.
— То коли визволяємо Завтрашнього? — миттю перейшов до діла Фадійчук. — Він уже втомив своїми телефонними допитами! Заморився його переконувати, що всейде за планом і що вже ось-ось!..
— Як добре, що ти не відібрав у нього надії! То що, беремо сестер, магнітофона і в неділю першим автобусом — до Леськовичів?
71. Дивний заповіт
— Доню, тобі листи вже йдуть навіть і з-за кордону! — Тато поклав перед Софійкою довгастий рожевий конверт.
Невже з Польщі?! На конверті було написано явно не польською, та й на зворотній адресі стояло: "Франція". Дивно!
— Хто ж прочитає? — затурбувався Сашко, який саме навідав Софійку з приводу завтрашньої поїздки. — Я не зможу, бо в школі цю, як її... англійську вчу!..
— Найкраще прочитав би сам Дашківський: це ж йому давала уроки французької мадмуазель Луїза! — трохи іронічно мовила Софійка. — Але, поки там що, і я спробую.
Писав якийсь нотаріус Жермен, син колишнього нотаріуса покійної мадам Марі Фіртик. Він дуже зворушений листом, надто ж — постскриптумом до нього. Бо переконався, що має справу не з самозванцями, а зі справжніми спадкоємцями красуні Марі. Жермен-бо досі не може завершити справу свого батька: дати раду зі спадком мадам Фіртик. Адже мадам Фіртик склала досить дивний заповіт!
О, Марі була дуже гарна! Після розлучення зі своїм польським чоловіком Тадеушем Дашківським вона отримала багато майна. Вийшла за бідного аристократа Ніколя Котьє(причому наполягла, щоб зостатись на своєму дівочому прізвищі) і переїхала до Франції.
Попри те, що мадам була гарна й багата, ні дітей, ні щастя не мала. Мучилась вона якоюсь таємною душевною тугою. Плакала за якимось ефемерним сином, якого вважала живим, бо ж, як чудно промовляла, не міг він розтанути на її очах. А ще казала, що то вона — синова убивця, що нема їй за це прощення. Усе поривалась вернутись на Україну, знайти там хлопця, але в радянські часи це було заборонено.
Тож коли нащадки Дашківського переслали Жерменові з Польщі Софійчиного листа (а всім здалось: його писав Маріїн син), він дуже стішився і радо сповіщає: всі статки Марі Фіртик заповіла синові Янові-Казимирові, який десь загубився. Якщо ж не йому, то бодай замкові, у якому він зник. У Софійчиному листі, мабуть, якраз і йдеться про той — Леськовичівський — замок.
Далі йде перелік адрес, за якими треба звернутись, і документів, які слід підготувати. Будуть розпочинати клопотання про відродження замку, гроші знайдуться. Це єдине і головне, що може зробити Жермен для пам’яті про мадам Марі й свого батька-нотаріуса.
— Оце-то так! — Сашко захоплено дивився на таку розумну поліглотку Софійку.
— Це ж у замкові тепер можна буде облаштувати шикарний табір відпочинку! — планувала Софійка. — І ніхто з дітей не дорікне тепер, як-от Павлик, що в таборі все — під лінієчку, нудне й квадратне!.. Тепер замість "корпус номер чотири" казатимуть "пурпурова кімната", "оксамитова кімната", "мармурова кімната"!.. Штори й постіль будуть не білими, а у тон. Об такі не зважишся витерти носа! Під стінами не спатимуть штабелями по двадцятеро!.. Що казати про ванну!..