— Скільки вже тут було тих конкурсів "Літо і дру’ " — вперше бачу, щоб аж так...
— Ти — з Леськовичів? А хіба місцевим у таборі можна?
— Зі мною вже змири’! Тільки вечір — я вдома повправляюсь і сюди! Вже не одну зміну зустрічаю і проводжу... Не одних друзів... Хочеш, тепер дружитиму з тобо’? Я — Віта.
— Я — Софійка, але...
Хіба так просто можна зробитися друзями?
— О, ти тля’, який симпатичний котик! — підбігла Віта до Софійчиного малюнка.
— Мій!.. — зашарілась дівчинка і вирішила, що дружба нашвидкуруч в окремих випадках таки можлива. Навіть між дівчатами. — То які в нас плани на цей вечір?
5. Річкове диво
Уночі накрапав дощик, і малюнки на асфальті розпливлись барвистими патьоками. Всі журились і бідкались.
Софійка так марно вишукувала на сірому тлі образ коханої Чорнобілки, що навіть перестала думати про "Місячну сонату". Цієї-бо ночі мелодія знов стелилась над околицями: так само після кількох невдалих початків, так само після невправних школярських гам. Тільки й того, що крізь шум водяних крапель чулася набагато слабше. Хоча, може, то Софійці вже снилось? Потомлені, всі цієї ночі спали справді як на дощ!
Із сумом споглядала залишки вчорашнього квіткового пейзажу.
— Нічого, новий намалюю! — скрушно махнув рукою... вже знайомий з учора опецьок!
— Як? Це ти так гарно малюєш? Аж не віриться! Ну... На перший погляд ти не схожий на художника!
— А на кого схожий?
Не признається ж йому, що схожий швидше на якогось м’ясника, ніж на пейзажиста! Софійка для того надто вихована! Тому обійшлася чемним:
— Хіба що сонце у тебе трішечки кривувате!
— Та-а-а, дрібниці! — скептично зміряв дівчину її ж учорашнім поглядом.
— Але... зажди! Розкажи, як це в тебе виходить. І чому квіти й дерева? Адже тема була — друзі?
— Ти ще не з’ясувала в своєму житті, що саме квіти й дерева і є найвірнішими друзями? — іронічно запитав хлопчина (потім з’ясується, що його звуть Павликом) і пішов геть.
Хм, який... який неввічливий!
Ура! Сьогодні їхній загін іде на річку! Досі нагода поплавати випадала тільки в Половинчику. Та й то, скільки там того Відьминого ставка — старій жабі по коліна! Тутже, кажуть, розкішний ставок!
Софійка бризкалась і пірнала, як навіжена. У-у-ух-х-х, краса! А дно яке — пісочок!.. У-у-ух-х-х, яка приємна водичка!
— Плаваєш, як русалка! — захоплено, аж заздрісно пищали дівчата й вигукували хлопці. Відтоді як Софійка намалювала сонячне коло, вона стала популярною.
Русалка! Щось приємно кольнуло біля серця. Вона ж і є Русалкою! Русалка! Русалонька!..
Цікаво, чи допливла б до того берега?
Ага, допливеш! Алла Іванівна й Андрій Ігорович стояли над водою, мов квочка з півнем, і забороняли плисти навіть до буйків, що низкою червоніли на тлі очерету.
Але де їм услідкувати за такою кількістю — ще й малознайомих — дітей! Та ще й — за Русалками?
За кілька хвилин Софійка вже обігнула очерети, плетиво яких нагадувало Павликів малюнок. І ахнула! Вдалині, за кущами й деревами, височів... замок!
Софійка занурила у воду напечену сонцем голову й удруге кинула оком на зелене узбережжя. Видиво не зникало. Промила очі свіженькою хвилькою. Ні, є! Шпилі й башти ще чіткіше окреслились над верховіттям і яскравіше заблищали на сонці. Таке буває лиш у казках! У тих, де русалки виходять за принців...
Вражена, неохоче погребла до галасливої табірної зграї. Дуже кортіло розпитати Аллу Іванівну, тільки як признатись, що запливала за буйки? Тим паче, вожаті зосереджено шикували своїх підопічних: час повертатися в корпуси. А табірний гонг уже вигравав позивні: "Бе-ри ложку, бе-ри хліб і всі-дай-ся за обід!"
Весела братія радо поспішила на поклик. Та й Софійка нині готова була здолати будь-який суп!
6. Прикрий вечір
— Ку-ку! Привіт! Соф’, ти досі не обра’ собі гуртка за інтересами? — висунулася з-за паркану кучерява голівка.
— Та якось ще не...
— Раджу піти на малюва’! Його веде наша сільська вчителька Любсавна, вона хороша! А ти чудово малюєш!.. Жаль, що гуртка з плавання ще не завели...
— А плавання тут до чого?
— Ну, ти ж і плаваєш, чу’, непога’. Егеж-егеж, мусиш звикнути, що я тут все про всіх зна’. Хобі в ме’ таке. Та й ми ж на річку хо’: ви на панські купальні, ми — на опуст. Це ж сьодні Іллі, після нього нас уже в річку не пускають, бо верба в е... Ну, в одному місці виросте. А ви, табірні, ще весь серпень у воді бовтаєтесь — і нічо’ вам!..
Боже, от усезнайка ця Ві-ку-ку! А як працює розвідка! І що за панські купальні? А в якому це місці має вирости верба в того Іллі?..
Софійка укладала в голові почуте і вже розкрила рота, щоб розпитати. Але Ві-ку-ку, тримаючи товаришку за руку, вже стукала до дверей з написом "Юний художник".
За дверима — суцільне розмаїття. По кутках — натюрморти: із живими й штучними квітами, фруктами, із посуду, зі старих кедів та м’яча... На стінах — репродукції (о, Шишкін!) та різношерсні дитячі малюнки.
Хто з дітей працював за столом, хто — за дошками-мольбертами, майже такими, як у Пустельника. Хто через кальку перебивав контури казкових героїв, хто — фантазував щось фарбами й олівцями. Дехто малював з натури і, по суті,
мало не живцем переносив на папір котрийсь із натюрмортів. Чи зуміє так Софійка?
Ой, а це що за дивовижа? На мольберті — не просто поставлений Любою Савівною пучок квітів... Рослини — мовби виліплені з глини, наче мініатюрні будиночки з кольоровими віконцями-пелюстками! Не букет — загадкова архітектурна споруда!
— Оце-то та-а-ак!.. — не втрималась від захоплення. — Наче в казці!
— Так-так, Софійко! — лягла на худеньке плече рука Люби Савівни. — Наш Павлик завжди уміє подивувати!
Павлик? І тут — цей нечемний Павлик? Уже хотіла зневажливо гмикнути, як учителька продовжила:
— Павликові роботи виставлялися навіть в області! їх відзначили у Києві! А ще дали третє місце на конкурсі в Японії!
Третє місце на конкурсі в Японії! Оце-то та-а-ак! Насуплений і засоромлений Павлик уже зовсім не здавався товстим. Навіть... навіть симпатичним здавався! Лице червоне од ніяковості, як помідор, — це, звичайно, мінус... Але чуб — майже такий красивий, як у Вадима!..
Уклякла біля картини, мов статуя. Отямилась тільки від Павликової колючки: