"Якісь такі незрозумілі завдання!" — цю фразу недавно вимовив... Сашко. Коли приходив просити Софійчиної допомоги з алгебри.
Гнала від себе той нахабний сумнів, як докучливу муху, коли вже поверталась додому. Адже прекрасно знала, що Сашка, який жив у напівпідвалі, сусіди затоплювали. Більше того: тими сусідами були вони — Софійка і її батьки, бо тоді жили над ними. Якось у вмивальнику не було води, й Софійка забула закрутити кран...
Чи ходить Сашко в чорному і білому? Та він завше убогий і сірий, як церковна миша! Як горобець зі смітника! Як... Хвилиночку!.. Яка барва утворювалась, коли Павлик змішував чорну й білу фарби? Сіра! А що було сказано в газеті-під-казці? "Між чорним і білим!" Отже, сіре — це і є між чорним і білим?!.
Черв’ячок усе глибше вгризався в Софійчин мозок. Незчулась навіть, як іззаду хтось вигукував її ім’я.
— Софко! Таж Софко!!! Так урвала, що я вже задовбався доганяти!
Поруч об’явився... Кулаківський!
— Тобі вже, Софко, за тим прилизаним зубрил-кою всі інші дрібні в очах? М-да: я ж у іксах так не шарю, як він!
— Хто? — вдала, що не розуміє.
— Ну, не тушуйся, не тушуйся: всім ясно, що ти від новачка прибалділа!
— Кажи, що маєш, бо в мене справи! — хлюпнула холодною водою на палахке вогнище Валового чуба.
— Ти б краще придивилась, як він малює! Мазня і маразм! А малювалка йому все одно "десятки" ліпить: за сімпотну морду і за те, що підлиза!
— Все сказав? — насупила брови од свіжої ідеї. Чи малює Сашко? Хіба оформлення офісу —
не прояв малярських здібностей?! Ще один аргумент!
Вадим не відставав:
— Сьогодні, той-го... погода негаліма! Додому йти щось обломно: може, прошвирнемось по скверику? Чи в кафешку? Або на скутері вмажемо, га?
Біла материна сукня? Не пригадує, щоб Саш-кова мама вбиралась у щось подібне, але...
— А ще ти, може, той-го... для понту віршика якогось забацала б?..
Сашків батько... Гм... Нічого не знає і про Сашкового батька...
— Софко, то як?
— Га? Ах, так: я спитаю в Сашка!
— Що-о-о? Забити зі мною стрілу ти питаєш дозволу в якогось Сашка? — Вадимів чуб обурено зметнувся вбік. — Чи не в того бомжика?
Дозволу на метання стріли? Софійчині мізки вже зовсім закупорились: якої стріли? Вона в Сашка про батька запитає!
— У його батька? Це типу свекра? Квіточки, колясочка... Шоколадка за двадцять копійок... — Вадим уже люто сплюнув. — Може, ви вже й розписані? Ну, знаєш!..
І швидко пішов геть.
— Е... А?.. — тільки й спромоглася промимрити йому вслід. Що сталось, чого він хотів? Чому образився?
Гаразд, тут головне — думки не згубити. Отож найбільше спілкувалась хіба з його сестрами, точніше, зі своею ученицею Любкою...
І тут — як обухом по голові — давні Казимирові слова:
"Вас візьмуть до мене за гувернантку!!!" Дашківський промовив їх чи не першої зустрічі. Точніше, він запитав: "А як ся назива панна гувернантка?" А потім: "Прошу дуже, хіба панна Софі не знає, що мої батьки хочуть найняти її гувернанткою?"
Софійка тоді зовсім не зреагувала й нічого не записала до блокнотика. А хіба ж не гувернанткою стала Софійка для Сашкової сестри, та й для самого хлопця?!
Терміново бігти по додаткові відомості!
58.Неждана сповідь
Маму зустріла вже на сходах: із Ростиком на руках.
— У мене, Софійко, на шістнадцяту годину батьківські збори, — пояснила. — То ти вже сама розігрієш обід. Суп і тушковані перці в холодильнику. ..
— А дитину що, з собою береш?
— Та ні: баба Валя...
— Тільки не до баби Валі! — намагалась відібрати у мами братика. — Я вже є, і я з ним по-
буду! Навіть коли доведеться пожертвувати супом і уроками!
— Але якщо вже домовились... — Мама наполягала на своєму.
Невже аж настільки довіряє сусідці й не сприймає усерйоз рідної дочки? Невже аж настільки зачерствіла мамина душа? Мабуть, у Софійчиних очах мама прочитала цей докір, бо мовчки віддала Ростика.
Чого не зробиш заради ближнього?! Он і на Сашкову точку доведеться тепер волоктися з малим. На запитання про батька Сашко зам’явся і почервонів.
— Він— моє болюче місце... Але тобі розповім... Ти не зважай, що зовні я такий успішний...
Софійка ввічливо на це не зважила.
— Насправді, якщо хочеш знати, я дуже мучуся... — Сашко ніяково ялозив ганчіркою і
поглядом по циферблату ваги. — Мама запевняє, що тато покинув нас тільки через те, що народились мої сестри... Розумієш, дівчата, ще й троє відразу... Він сказав, що не прогодує нас, і покинув.. . А я гадаю... я гадаю, що головна причина в мені... Я тоді противний був, не слухався...
Сашко задивився кудись убік і замовк. Через якусь хвилину продовжив:
— Мені здається, я... я його розчарував! Я не виправдав його надій... Єдиний син — і... Це вже зараз я узявся за розум... Тепер він би нізащо нас не кинув... Та й сестри вже гарніші зробились: усі кажуть, вони геть і схожі на нього стали! А як народились... Миршаві такі були, червоні, поморщені... Це якби тепер нас усіх побачив... Але ні, не приїжджає...
— Сашку, що ти таке говориш?! — жахнулась дівчинка. — Наш Ростик теж некрасивим народився, але ніхто й не думав його кидати!
— От і є, що основна причина таки в мені... Ти ж знаєш, — Сашків голос аж охрип від хвилювання, — я тоді навіть... курив!
— Господи! — вибухнула праведним гнівом. — Твоя Ромашка робила коли-небудь шкоду?
— Ромашка? Ну, звичайно... Але до чого тут...
— І ти від того її починав любити менше? Хотів її покинути?
— Ні, звичайно! І мови бути не може!
— Хіба може батько тільки через якусь шкоду покинути рідну дитину? Звісно, якщо той батько справжній?!.
— Ти вважаєш, що я таки не винен? — Сашко наче аж полегшено підвів очі.
— Ні ти, ні твої сестри! Навіть якби була в чомусь винною ваша мама, нормальний батько не відмовився б від вас!
— Значить, таки батько?.. — Хлоп’як знову зажурився. — Тоді чому ж він такий?
— Оцього вже і я не знаю!.. — задумано перебирала бомчика на Ростиковій шапочці.
— Тоді я, розумієш, ще про одне переживаю... Як думаєш, я не можу перейняти його ці, як їх, гени? Я так хвилююсь... Гени підлості— це ж, мабуть, перехідне?
— Не бійся! — аж засміялась. — Якщо раптом хтось погодиться вийти за тебе заміж... Тобто я хотіла сказати, якщо ти й одружишся... Якщо ти одружишся, то, мабуть, будеш найвірнішим чоловіком і найвідповідальнішим батьком!