— Доцю, хіба в наш час ще пишуть так кучеряво? — запитала в Софійки.
— То я, тьотю, так старалась, щоб польські літери були схожіші! — залепетала.
— Ну, я розумію, що це закордонний: але ж такий почерк?! — не вгавала пронозлива жіночка. — Це мені щось нагадує... А-а-а! Здається, в дідовій хаті на горищі схожі папірці валяються! Мої дідо писарем працювали, доцю! В замковій економії, там, де ото щоночі блукає прив... де ото башточки й алейки! Дідо були запасливі: все, що пани викидали, додому стягували. То я частину попалила, а трохи позоставалось... Отака точно каліграфія, їй-богу!
— Ой тьотю, а як би мені ті папірці побачити? — аж застрибала від нетерпіння.
— Що ж, якось приходь сюди — принесу!
— А...— Софійка згадала казкового вовка, який, поклавши одну лапку, намірявся покласти й другу. — А мені до тієї хати можна? Разом із вами, звичайно!
— Гм... Хіба ж тебе, доцю, з табору відпустять?
— Відпустять, відпустять!
— Ну, якщо тобі так хочеться... Гм, польська мова... Якби й мої до навчання такі охочі! Зайдеш завтра ввечері по мене додому: оно, третя хата, сині вугли!
— А... а сьогодні можна?
...Коли вовчик поклав на воза і четверту лапку, йому ввічливо дали відсіч...
— А картоплю, доцю, хто ниньки за мене копатиме? А біля худоби хто повправляється? — докірливо усміхнулась поштарка.
Ох, того завтра ще спробуй діждати!,.
31.Коронний номер
Знову телефонувала Вадові. Уже приготувалась до звичного "поза зоною", як...
— Алло?
Леле! Його голос! Дивно, як, почувши, не впала з високої металевої драбини!
— Альо?! Хто це? — наполягав коханий голос.
— Е... я... е-е... Софійка!..— гарячково відімкнула телефон.
Світ поплив перед очима й покотився десь у безвість. Людоньки, це був він! Він! Він! Він!
Як вона перелякалась, як незграбно відповідала! Як різко обірвала зв’язок!
З іншого боку, що мала б йому казати?
— Софійко, то ти йдеш на концерт? — загукали від корпусу.
Ой, ще той концерт! Старша вожата придумала зробити на сцені, що посеред майданчика в саду, самодіяльні виступи. Хто що може, мовляв. А що Софійка може?
Павликові добре: ще перед концертом оформив сцену своїми картинами. Тепер тільки вийде, коротко розкаже про кожну. А вона? Ет, продекламує щось зі шкільного напам’ять, аби відчепились!
"НатАлінОляДашІлонаРит" виявився талановитим: і танці, й співи були чудовими! З кожним новим виступом у Софійки все більше мокріли долоні. Вона нічим не вразить публіки! Вже всоте повторює про себе римовані рядки. Ві-ку-ку вийшла. Ох і співає! Ну й голосочок!
— Я люблю-ю тебе, я люблю-ю-ю тебе, доля нас звела не випадково! — Знайома естрадна пісня лунала якось незвично, по-новому.
Та у Віти хист не тільки до краєзнавства! Чи то, може, хтось її так надихає? Ой, неспроста косує поглядом у Павликів бік!
Коли ж і Софійка вибралась урешті на сцену (за жодну з численних сходинок не зашпортнулась — уже добре!), з кишеньки джинсового сарафана раптом запищала мобілка!
Звичайно,сцена знаходиться на висоті, отже, дзвінки ловляться! Вже націлилась відімкнути звук, як — чи то відчула шостим чуттям, чи таки встигла прочитати ім’я на екранчикові: Вадим!!!
Світ знову поплив, захитався, захороводив. Ні, тепер вона не здрейфить, тепер вона не дасть пропасти Вадовому голосу— хай навіть земля під нею западеться!
— Хелоу, Софко! Дзвонила? Бо я зі старими був на Багамах, звідти моя мобіла не клює! Щось треба?
Господи, що їй треба? Щось казати, аби не мовчати:
— Як справи?
— Суперово! А ти — у Вишнополі?
— Ні, я на відпочинку!
— Вау! Теж на якихось Канарах відтягуєшся?
— Ну, так... Тут майже Канари... — Говорити, говорити, не мовчати! — Ставок зі скарбами, замок із привидами. Ночі під місячними сонатами проходять. Усе — як у кращих домах Парижа!
— Скарби? Знов щось знайшла? Ну, ти даєш!.. Хоч золото чи так, залізячки?
— О, тут і залізячки на вагу золота! — мимоволі ворухнула перебинтованою ногою. — А... а як там Ірка Завадчук?
— Ой, ти ж знаєш, яка вона приколістка! Забацала собі такий класний прикид! Побрилась під бобрика! Щоб спека не діставала!
— Ірці навіть побритою стильно!
— Ха-ха! Ти, як завжди, хохмачка! — реготнув. — Ну, що, па-па?
Щось казати, казати, не мовчати!
— Тут у нас теж усі в класних прикидах, — обвела поглядом барвисте товариство. — Павлик у олійних мазках, Ві-ку-ку в усевидющих окулярах, Алла Іванівна —в окулярах рожевих, "На-тАлінОляДашІлонаРит..." — хто в чому... А головне — справжні орлята! Усі — крилаті. І саме вбиваються в пір’ячко.
— Відпадно! Ну, па-па, бо, знаєш, мані-мані! Коли що — дзвони!
— Па-па... — видихнула вже у відімкнений апарат.
І в цю мить публіка загриміла гучними оплесками.
— Браво! Біс! — почулося звідусіль. — Оце номер! Мо-ло-дець!!!
Та це ж вона балакала при всіх, на сцені!!! Яка ганьба! Який сором! З цим Вадимом зовсім здуріла! Тікати звідси! Провалитись під землю, яка так і не розверзлась нині під нею! Опустила голову, прикрила долонями очі...
...О, рятівна ідея!— картинно зробила реверанс, усміхнулась і вітально помахала глядачам рукою! Аудиторія зааплодувала ще гучніше. Лиш Ві-ку-ку підозріливо усміхалась. Та ще Павлик чомусь спохмурнів.
— Дякую! Щиро дякую! —відкланялась дівчинка й полегшено рушила до свого місця на лавці.
"Побрилась під бобрика! — втихомирити збуреного серця не могла. — Від спеки! Щоб мізки не пітніли — якби вони в неї були!!!"
А в цілому... Подзвонив же!!! А як зреагував на комплімент про Завадчучку? Хохмачкою назвав! Отже, не вважає красунею? Чи вважає? Адже ще тільки приїхав зі своїх Багамів — а вже з Іркою бачився! Може, випадково? Але подзвонив, подзвонив!!!
— Оригінально! Бачите, як можна зробити чудовий виступ на порожньому місці! — переможно обвела поглядом "орлят" Алла Іванівна. — Як зіграла! Талант — він у всьому талант!
32. Ше один спосіб сповільнити час
"Ні, ну, подзвонив же! Поздвонив! Подзвонив!" — бриніла в душі безконечна пісенька, поки сиділи з Дашківським на башті. Хотілось обняти цілий світ, який простелився зеленими врунами на всі боки! Поцілувати небо в кожнісіньку хмарку!
Гаї шумлять — я слухаю,
Хмарки біжать — милуюся.
Милую ся-дивую ся,
Чого душі моїй так весело!..