лось розрядитися страшною грозою! То я плакав за вами, Софі! Плакав і каявся за те, що тоді так ганебно зник!
Для годиться трохи попишалась. Гордо обминула колінкуючого Казимира.
— Ви чули мою "Місячну сонату"? — чіплявся їй за одяг. — Це вже була не "Місячна", це була "Ридаюча соната"! Адже що таке музика, Софі? Музика — це вибухи почуттів! Це вирування повітря, часу і простору!.. Простіть мені, якщо зможете!!!
Мовчала. Так, одне за одним, вони рушили на другий поверх, якого не встигли оглянути минулого разу.
— Софі, ну, змилуйтесь, будь ласка!
— Досить. Заспокойтесь.
Як пішли довгим темним коридором, Софійка пішла в атаку:
— То ми шукаємо ваше нове тіло чи ні? Якщо ви сподіваєтесь на мою поміч, попрошу надалі поводитись пристойно! Попрошу відповідати на всі мої запитання і бути джентльменом!
— Все зроблю, як накажете, люба Софі!
— Обіцяєте? Тоді питання перше: що це таке? — простягла на долоні медальйон.
— Це — моєї матки! — вражено обмацував знахідку. — Вона загубила його і дуже тим журилась! Де пресвітла панна це взяла?
Та Софійку важко було зупинити:
— Питання друге: що тут написано?
— Напис? Я не знав, що тут є напис! — витріщив очі Казимир. — "Марі від Ніколи"? Хто такий Ніколя? Тут був портрет мого татка, де тут взявся якийсь Ніколя?!
На мить розгубилась, та швидко опанувала себе.
— Що ж, тоді запитання третє, — не дуже церемонилась із недавнім своїм кривдником. — Де... перепрошую, але де ваша могила?
— Єзус Марія! — жахнувся Завтрашній. — Про що ви?
— Ну... про те, де вас... поховали, коли ви... ну, коли ви померли...
Привид замахав руками:
— Цей замок — моя могила! Я сам собі могила, Софі!
— Тобто вас не ховали?
— Ні, мила панно! Я просто спочатку худнув і висихав, потім прозорішав і прозорішав. Поки нарешті зник... Випарувався. Себто я залишився, але мене перестали бачити. Марно викликали поліцію і лікарів. Ніхто нічого не збагнув. Я також!
Здається, знов усе безнадійно заплуталося. Зараз-зараз, ось трохи переведе увагу на інше, розвіється. Може, Ян покаже їй кімнати?..
— Моя ванна! — підвів Софійку до вмурованої у підлогу, обкладеної узорчастим кахлем виям-ки. — Поруч були розкішні вмивальники. Вони
їх зняли й вивезли, а відірвати кахлів од ванни так і не змогли.
Дивно: сто років тому вже будували такі ванни, а в їхньому таборі немає навіть душових кабін! Дітей раз на два тижні автобусами возять у Дукаті до сільської лазні. Чому воно так?
З ванної рушили до іншої зали.
— Ой, не сюди! — Завтрашній вхопився за голову й кинувся далі. — Тільки не сюди! Ходімо далі, я... я покажу вам!..
— Е ні, голубчику! Так діла не буде! — вхопила його за поли камізельки й заштовхала (леле, яке ж худюще!) назад у кімнату. — Або ви розказуєте, або я йду геть!
— Змилуйтесь, люба панно!
— Не змилуюсь! Де тут у ваші часи стояло крісло?
Ян-Казимир кволо вказав на місце біля вікна. Софійка перетягла туди якийсь ящик. Силоміць посадила на нього хлопця:
— Розповідайте!
— Ні! Будь ласка, Софі!.. — Казимир підвівся з ящика.
— Ах, так? Що ж, шукати ваше справжнє "я" мені, можливо, аж ніяк не вигідно!
— Ой, не покидайте мене!!!
— Тоді — сядьте!
Сердега опустився на "крісло" Софійка стала робити паси руками. Забурмотіла, мало не як дипломований психотерапевт:
— Спокійно, спокійно! Уявіть, що ви — справжній. Що ви — звичайний маленький хлопчик. А тут усе — як сто років тому. Розказуйте!
27. До мами на каву
Це почалося десь за рік до Казимирового зникнення. Його мама ні з того ні з сього затіяла зранку пити каву.
Досі вона цього напою терпіти не могла. Мама родом з якоїсь далекої північної країни, де кави ніколи не пили. Мама — донька тамтешнього короля. Вона зовсім не хотіла виходити заміж у Леськовичі. Й принципово не вживала кави.
Це так розповідала хлопцеві таткова сестра, незаміжня тітка Гонората, завжди чомусь лукаво усміхаючись. А маман у цей час дуже уважно й тривожно стежила за тіткою. Взагалі ж у домі Дашківських не заведено говорити про мамине походження, Надто ж при дитині. Навіть коли хлопчик запитував няньку Ганну, та лиш загадково прикладалапалець до вуст: "Пані не веліла казати!" Тому більше нічого не знав про те дивне королівство.
Але з часом у мами виробились манери і звички, як у місцевого панства. А в місцевого панства було заведено подавати каву до постелі.
Подавати мамі каву напросилася сама тітка Гонората. Досі мама з Гоноратою не мирились. І лише нині тітка подобріла й почала визнавати в мамі справжню Дашківську. Здається, це й було головне, заради чого мама погодилась на бридке пійло.
Бо насправді вона й далі не любила цього зілля. Тільки того ніхто не знав. Це був Казимирів із мамою секрет.
Почииалось десь годині об одинадцятій: справжній пані раніше прокидатися не годилось.
Щойно до Казимирових покоїв долинав дзвіночок, він розумів, що зараз Гонората понесе мамі горнятко гірко-солодкого чорного напою, і знав, ЩО через хвилин п’ять мусить бути в маминій кімнаті.
Бо син мусив пи ти каву замість мами. Ні, він зовсім не мусив! Він радий був це робити! Адже тепер щоранку міг побу ти біля своєї такої гордої і неприступної маман! Задля цього можна було ковтати й дьоготь!
Донедавна щастя бачити маму випадало рідше: вона іноді брала його в свої поїздки. Обожнювала їздити по селі й розкидати дітям ласощі. Казимир сидів у кареті поруч. Йому, щоправда, чомусь прикро було дивитись, як сільські дітлахи
порпаються в пилюці чи багні, виловлюючи гостинці. Тому він дивився, як мама тішилась. Удома вона дуже рідко сміялась, тим паче до сина. Вовтузіння ж місцевих дітей її так тішило!
Та мама перестала брати Завтрашнього на цукеркові розваги. Її сердило, що син сумний. І ще її нервувало, що він змарнів: соромно показуватися з таким на люди!
Він пив каву маленькими ковточками. Із блискучої порцелянової філіжанки, на якій намальовано пастуха і пастушку. З часом тато планує в селі побудувати порцеляновий завод і робити власні філіжанки. На тих філіжанках тато хоче зображати мамині портрети. Тадеуш Дашківський уже мав у Леськовичах кінний завод, цегельню, два млини і цукроварню. Він ще не відав, що з порцеляновим не встигне: тільки стягне обладнання, як доведеться тікати з України.