Раптом із-за кущів густого зеленого ялівцю почулися знайомі голоси. Взяла Ростика під пахву, стишила крок і тихенько виглянула на галявину. Леле, Росава! І тут ця луската ламінарія! Краще б удома гостя приймала!
— Воно зветься не тільки сонечком, — Росяни-ця тримала на долоні комашку і, видно, комусь
показувала, — ай божою корівкою! Бачите на спинці кружечки? Скільки їх?
— Сім!.. — не надто привітно відказали... Вірка, Надька й Любка!
— Атож! Сім кружечків — це сім дітей бога Сонця, вони ж — і сім днів тижня!
Сашкові сестри набурмосено мовчали.
— Тому цієї комахи нищити не можна!
— Пора нам! — Віра, Надя й Люба ще більше понасуплювалися. Видно, що вони кудись поспішали і явно не хотіли балакати з новоспеченою братовою подругою.
— А ще божа корівка може вгадати, де живе майбутній наречений! — нахабна Роська не зважала на дівчачу неприязнь і торочила своє. — Котра бажає дізнатись?
Знає, чим узяти, хитрюга! Хто на таке не клюне?
Дівчатка завагались.
— Я! Мені поворожи! — і тут Надійка поперед усіх!
— Чудово! Тримай жучка на долоні й проказуй: "Сонечко, сонечко! Одсунь віконечко і скажи мені ти, куди заміж іти?!"
Надя повторювала вслід за Роською, а сестри свердлили її вбивчими поглядами.
Сонечко справді розпростерло крильця й полетіло кудись у бік дороги.
— Отже, десь там живе твій суджений! — прорекла Підліснячка. — Є ж там якийсь хлопець, що тобі подобається, правда?
Надька зашарілась, а Любка й Вірка не без зловтіхи оголосили:
— Васько Пончик, Надька йому завжди списувати дає!
Виставу під назвою "Як я знайшла підхід до неприступних Сашкових сестер" додивлятись не захотілося. Пропади пропадом їхні пончики з жучками! Хай-но прийде ця краснопера дипломатка додому, хай познайомиться зі своїм таточком! Та й Ростик, який примудрився за цей час ізжувати гілочку ялівцю, вже знуджено завертівся.
— Кц-кц-кц-с-с-с! — гукнула з хащів Чорнобілку, і всі рушили додому.
Як навмисно, біля хвіртки знов розминулася з полтавським родичем. Тільки цього разу він зовсім не вдавався до розмов. Чи то стурбований, чи то засмучений, не озираючись, покрокував геть.
У дверях наткнулась на бабу Валю, яка, провівши гостя, дивилася йому вслід. Такою обуреною дівчинка її ще не бачила. Ох і перепаде ж сьогодні Росьці!
— Ну, от що будеш робити? — на втіху Софійці, перша кинулась виливати душу. — Не мала баба клопоту, поки не впав на голову небіж із Полтави!
Софійка завмерла в передчутті нових одкровень.
— А я, дитино, спершу повірила!— сердито хитала головою сусідка. — Не знала, куди посадити від щастя! Жаль, кажу, Росі вдома нема: ото б татові стішилась! А він: "Якої Росі?" Що, кажу, як розлучився, то й дочку забувсь? А він: "Та моя Інна по черзі на вихідні то до мене, то до матері їздить! Ні про яку Роську зроду не чув!" Я, дитино, хоч і проста жінка, а зразу й запідозрила нечисте! Листа йому показую: ось, мовляв, Рося од вас привезла! А він: "Це не мій почерк! І рідні з такими іменами в Полтаві нема!" А я: "Це таких, як ти, у мене, вибачай, нема!" Він — паспорта мені в очі тикати! А я: "Іди зі своєю Інною, відки прийшов! Росяниці нікому не дам покривдити!" Розпасіювався, плюнув і пішов! Думав, побіжу доганяти! Ходить тут їх, ахверистів!
Баба трохи заспокоїлась і вже помітила Ростика. — Ходоньки, ходусеньки, — посюсюкала, пощипала за щічки й рушила до квартири.
Софійка так і не спромоглась на жодне слово. Бо що тут скажеш?
45. Братик
Сніжана має хлопчика! Тепер у її родині, крім Сергія, з’явився ще й Сергійко, а в Софійки — ще один братик!
Пустельник на сьомому небі від щастя! Хутенько висадив у дворі замкового дубочка, який у кімнатному горщику розрісся мало не на все вікно. Бігає, клопочеться підготовкою квартири і задається: син!
Втім, усі не знають, за що хапатися від радісного хвилювання. Софійку ж надихало і те, що тепер Сніжана й Сергій хоч на трохи забудуть Росаву.
Приїздили бабуся з дідусем, ходили до пологового будинку. Сніжана весело вітала їх з вікна другого поверху. В записках писала, що хлоп’ятко здорове (добре, бо через ту Роську що завгодно могло трапитись!) і страшенно симпатичне. Правда, не забула приписати, що Росяниця встигла її навідати й порадила, що робити, щоб у Сніжани було більше молока, а коли синок уночі не спатиме, слід приказувати: "Качки-качениці, візьміть Сергійкові нічниці, несіть на мохи, на болота!" Качок позгадувала, царівна болотяна! Тьху, така подія — гріх і думки паскудити тією задрипанкою!
Коли ж Сніжана піднесла сповиточка до шибки показати родичам, дитя різко заплющилося на сонячне проміння, скривилось і невдоволено чхнуло. Софійці так хочеться ближче його роздивитись, адже знала про цю дитину те, чого не відав ніхто! Це, крім Ростика й Чорнобілки, ще одна саме її, Софійчина, а не Росьчина територія! Саме її таємниця! Ну, ще трохи Сашкова, але він тепер узагалі до уваги не береться! Ні-ні, Софійка розмовляє з Фадійчуком і навіть ходила в неділю до парку на побач... на дружн... на просто зустріч! Ходила, щоб до решти побачити межу людської непорядності. І що побачила? Що тієї межі не існує! Сашко вів себе зворушливо й чемно, як завжди, хвалився, що радий Софійку бачити, поривався щось їй купити на ятці!.. Навмисне мовчала про ті його польові походеньки, пильно зиркала в красиві очі: невже не з’явиться в них бодай крапля вини? Коли ж нарешті спитала, як він провів суботній день, почула щось байдужо-невиразне: мовляв, як завжди, мав купу нецікавих справ і, як завжди, йому бракувало її, Софійки! Ба, навіть призначив, нахаба, наступну зустріч! На неї Софійка, звичайно, вже не піде, не стане втручатись у його щастя з іншою. Бо, що й казати, Росава перед нею в усьому виграє, може, саме така дружина й потрібна Фадійчукові. Більше того: якщо не
вдасться останній придуманий Софійкою план (а він, безумовно, не вдасться), дівчинка навіки облишить спроби збутися русалки! А на зустріч із Сашком вона вже не піде: має нову, дуже поважну причину: нового братика!
Саме тому Софійка так старанно тягнеться поглядом на другий поверх. Колишній Ян-Казимир-Завтрашній мружить оченята й поки що її не впізнає. Мабуть, він дуже зручно почувається в немовлячому тілі. І це теж добре, бо нарешті, після не так і давно пережитих страждань, його душа, сповита любов’ю і турботою, блаженствує. Нічого, він підросте, полюбить свою рятівницю, а тепер ще й кузину Софію, і всім покаже свої таланти! А може, чого доброго, навіть підкаже, де закопано леськовичівські скарби! І ні Сашко, ні та плоскодонна мушля (ой, мала ж не згадувати Підліснячки такого дня!) до того зовсім не будуть причетні.