Ні, цілуватись — це вже сама валер’янка. Ліпше просто потішить компліментом у таблетці.
— Розумна в тебе голова, Сашуню! Вчитися б тобі, а не по шефових відрядженнях роз’їжджати!
з8. Торжество
У зв’язку з учительчиною недугою класну годину кілька разів переносили. Вчора ж Ліда Василівна бадьоро увійшла до них перед алгеброю — без палички! — й весело сповістила:
— Виховна година "Вишнопільські легенди" буде!
Всі радісно загули: мабуть, не так від передчуття виховної години, як від учительчиного бравого вигляду. До Софійки вона підійшла окремо й тихенько шепнула:
— Така вдячна твоїй Сніжані Іванівні! Золоті в неї руки, дитино!
Це ще більше надихнуло Софійку. Бо ж і так багато надій покладала на цю виховну. Єдиний урок, де може обскакати Росаву! Адже новеньких Дмитра й Росяницю від завдання вирішено таки звільнити як людей немісцевих.
До того ж Софійка ще має деяку таємну зброю! Отож вислухавши всі нудотні варіації про вишню, котра виросла серед поля, і про грецьке місто-"поліс", у якому росло багато вишневих дерев, про кам’янисте дно річки, про качок, орлів
і лебедів з білими крильми, підвелася нарешті й собі.
Спершу, для "підігріву", жартівлива дідусева історія про бога Вішну й відбиток його підошви. Потім — розповідь про неймовірно сильного козака Вишню, якого ні куля не брала, ні шабля не рубала і який з води виходив сухий, а з вогню — мокрий. Відчула на собі пильний кинджальний погляд Росяниці. Передбачає, відьма, що далі піде про декого з Вишниних нащадків!
А може... Може, просто впізнала свою магію? Жовту? Синю? Часову? Леле, та це ж не просто дідусева побрехенька, як вважала раніше! Софійчин пращур володів надприродними чи, як мовить Сніжана, саме глибинно природними здібностями! Господи, то родинні перекази про те, що козак Вишня дивовижним чином утік з турецької темниці, коли всі замки зостались цілими, тільки на стіні була намальована козацька чайка, — правда? Намалював — і поплив! Як це воно... ага — імітативна магія! Он від кого тітоньці перейшло унікальне вміння!
— Дякуємо, Софійко! — повернув до тями вчительчин голос. — Ти так цікаво розповіла, що хочеться слухати ще і ще!
— О, я не все розповіла, Лідо Василівно! — спо-хопилася. — У Білокрилівському лісі є колонія
чорногузів, або, по-науковому, лелек білих звичайних.
— Та ти що?/ — вражено хитала головою Ліда Василівна, коли Софійка змалювала свої відвідини чорногузячого царства. — Ти неодмінно мусиш організувати нам туди екскурсію! Адже насамперед ми повинні знати...
— ...свій рідний край! — завчено продовжили учні.
— Ми ж, семикласники, досі вдячні тобі, Со-фійко, що здійснили тоді лижний похід, правда?
Всі, крім Вадима, схвально загули: справді вдячні!
— І не менш вдячні будемо за екскурсію до бузькових поселень! Вони вже десь починають прилітати!.. Діти, хочете, правда?
— Правда, правда! — загули ще прихильніше. Вадим, який тепер, аби зайвий раз бачити Ро-
ську, був готовий куди завгодно, кричав найгучніше:
— Давайте, відпадна буде тусня!
Почувалася переможницею. Вперше за багато
днів клас забув про новеньку і хвалив її, Софійку. Тепер зосталося тільки завдати удару самій суперниці.
— А ще знаю одну легенду, яка частково може пояснити назву річки Кам’янки!
— Розкажи! — зашумів клас.
Тепер найгучнішою була Ірка: вона будь-якою ціною хотіла підкреслити, що в цю мить не Роса-ва є фавориткою класу.
— Бо кругом неї на камінні любили сидіти русалки! Колись один юнак часто гуляв берегами... — боялася глянути в Росьчин бік, але й так відчувала, що Підліснячка то блідла, то червоніла, то зеленіла від злості. — І якось просто з каменя до нього стрибнула русалка.
"Замкни свої губи-губища!.." — ніби аж чула німе Росьчине послання. Але від цього язик розв’язувався ще більше:
— "Тала, тала, бух, бух, на камені дух, дух!" — співала й витанцьовувала русалка перед юнаком. А тоді стала йому в коханні освідчуватись.
По класові прокотився глузливий смішок.
— "Полюбила я тебе, красний парубче!" — Софійка імітувала Росявчин голос.
"Замкни свої очі-очища!" — аж шипіло-парувало з боку Підліснячки.
Софійка й справді примружилася, мов перед стрибком у воду:
— Русалка та була струнка, мов очеретинка. Очі — як два зелені озерця! Волосся темнюще, довжелезне, по коліна! Заколоте найтоншої різьби... кістяним гребенем!
Семикласники розгублено перезирнулись. На Росяницю схожа!..
— Як почула, що він кохає тільки свою дівчину (трішки фантазії не завадить, це ж легенда!), — кинулась — кинулася каменюкою у воду! — (А це вже й не зовсім фантазія, впізнаєш, Росавко, недавній обвал?) — І відтоді річку прозвали Кам’янкою!
Чуючи, як у голові каламутиться, а горло пересихає, Софійка з останніх сил прохрипіла головне:
— Відтоді, кажуть, русалка час від часу оживає, переселяється у людський світ і мститься... Особливо хлопцям, яких змушує в себе закохуватися... За колишню... образу!..
Софійка безсило зсунулася за парту. Всі сиділи як паралізовані. Почали ніби з Кам’янки, скінчили ніби однокласницею! Школярі не зважувались і глянути в Росавин бік. Першою отямилась учителька:
— Що ж, Софійка отримує найвищий бал! Погодьмося, що вона сьогодні була найкраща!
Всі поопускали очі, найнижче — Дмитрик. Ніхто не перечив.
39. Реванш
— ...До дзвінка ще є трохи часу. Але, звичайно, після Софійки навряд чи можна додати щось нове! — Ліда Василівна зібралась уже підвести підсумки.
— Можна й мені поділитися легендами про походження тутешніх назв? — висяювала чемністю і скромністю Росава. Ніби не її щойно було розмазано по стінці!
— Ти, Росю? Але ж... Де Вишнопіль, а де Полтава...
— Мені баба Валя розповіла! Дещо я в музейному архіві читала!
Підліснячка гордо вийшла насеред класу, виструнчилася, чарівно усміхнулась і почала:
— Прикро, але здебільшого люди схильні все міряти своїм куценьким розумом. Чується їм у назві річки слово "камінь", отже, треба придумати якусь кам’яну русалку, при цьому з русалки бажано зробити ідіотку, а людського хлопця подати як супермена. Є Білокрилівський ліс —
прив’язати до його назви колонію чорногузів, яка, до речі, поселилась у ньому всього два століття тому і, між іншим, є далеко не білокрила.