Софійці здалося? Чи й справді — через лютневе небо над Кам’янкою скинулася біла блискавка?
Але ж і молодчинка прапрадід! Так їй, Росавці, й треба! Хоч один цій нахабі дав одкоша! Хоч один довів, що справжнє кохання сильніше за будь-які чари! Того-то ця начальниця над русалками й казиться, того ж і мститься — вже на Софійці! Бачить, зараза, що не здолає вона
їхнього, Ягідного, чи пак Вишневого, роду! І не здолає-таки!
— Дід оженився незабаром на моїй тоді ще не бабці Оришці. Хоч, треба визнати, жили, мов кіт з собакою! — Дідусь Іван підкинув заспокоєну качечку догори, вона пурхнула і зникла у верховітті.
— Ну, ну?.. — не втерпів уже й зацікавлений пан Гарбуз.
— Але є й інша легенда! — посмутнішав оповідач. — Дід її, щоправда, заперечує... Ніби ще довго тягнуло діда в ті береги! Ніби ходив туди не одну нічку та й не годиночку! Одружився — і ще ходив! Поки, десь за рік по тій пригоді, моїй бабці Оришці та й не луснув терпець. І вона, обвішавшись чи то м’ятою, чи петрушкою... Хоч чого б це петрушкою, любистком, певно... Грім, чи що? — Дідусь прислухався до глухого гуркоту вгорі. — Моя Ліна впевнена, що грім на голе дерево — лиха прикмета!
— Це не грім! Мерщій з дороги! — Віктор Гарбуз раптом ухопив Івана й Софійку за одяг і різко потягнув назад. Вони заточились і попадали, боляче вдарившись об старі пеньки. За секунду перед їхніми носами — якраз по стежці, якою мали йти — прогриміла величезна каменюка і, торохнувшись об прибережні валуни, важко повалилась у воду.
Десь угорі (чи не там, звідки відірвався камінь?) тривожно залопотіли дикі качки. І їхня підшефна кривенька качечка з ними?..
— Оце так! — аж присвиснули обидва дідки. — Уже й на білокрилівських скелях можна втрапити під обвал!
— Якби не ви, пане Вікторе!.. — Софійка вперше відчула приплив удячності до дивакуватого краєзнавця. — Спасибі вам!
— Ходімте краще тією, вищою стежкою! — вирішив рятівник. — Вона звертає в гущавину, а там виведе на рівне! Звідти вже й траса недалечко. Хутенько, бо сутеніє!
— А ви, дідусю, швидше докажіть свою історію, поки справді не ускочили в халепу! — заблагала, коли звернули на безпечну доріжку.
— Отже, Оришка пішла до лісу й заловила чи то діда з русалкою, чи то саму русалку... Сама-самісінька в ліс ходила! І щось там їй, розлучниці, заподіяла! Так чи ні, а звідти бабка вернулась переможницею: дід ходити до лісу перестав, а русалки відтоді ніхто не бачив!
У верховітті мовби щось звереснуло і знов полопотіло крилами. Чоловіки, порадившись, постановили, що це сойка: та вміє навіть людей передражнювати.
31.Дослідницький рай?
Під гору дерлися мовчки, і Софійка мала змогу обдумати почуте. Охо-хо! Справа гірша, ніж гадалося! Виявляється, Росяниця мститься не чоловічій, а жіночій половині Вишнево-Ягідного роду! З Оришкою не впоралась, то Софійку вибрала крайньою?!
Вони вже вийшли на рівне, трохи відсапались, і дідусь згадав про головну мету прогулянки:
— От вам і Білокрилівка! Правда, не знаю, чи на цій річці було, чи, може, на Олексівському болоті... Дідова хата, подейкують, стояла під ліском, де колись багато бузьків було... А де це? І де тепер ті бузьки? Як трапиться одне гніздо — вже подія!
— Бузьки? Чорногузи тобто? — зрадів краєзнавець. — Зразу треба було сказати! Подивіться навколо!
Софійка підвела очі й завмерла. Страшний сон? Сцена з фільму жахів? Крізь мовчазні сутінки звідусіль, наче монстри, їх обступали... обідрані, напівмертві старі дерева. Немов страховиська, простягали до мандрівників свої покорчені лапи-гілляки, поляпані мовби якимось вапном! А на кожному стовбурі — ніби стара пелехата шапка!
— Атож-атож! — торжествував Гарбуз. — Отак-от моторошно виглядає місце масового поселення, по-науковому — колонії, нашого найсвященнішого, найблагороднішого птаха — чорногуза, по-науковому — лелеки білого! Саме в цій частині Білокрилівського лісу вони селяться й живуть у природних умовах з давніх-давен!
Справді, лише тепер утямила: всі дерева залиті пташиним посльодом! А верхівки вимощені гіллястими гніздами! Оце якось покаже Сашкові!
Так то так, але для повної правдивості чогось бракувало!
— А де ж... самі бузьки?
— Ку-ку, онучко! — розвів руками перед Софійкою дідусь Іван (мабуть, навчився у Віти). — Отямся! Зима надворі!
І справді, ку-ку.
— О, навесні, як прилетять, буде тут і ґвалту, і клекоту! Влітку, як малі вилуплюються, і потикатись небезпечно: такий ярмарок, таке тирловисько! —усміхався Гарбуз. — Зелені майже не видно, та й тяжко їй тут рости! Все в чорно-білих тонах! Наче в пеклі побуваєш! І в той же час — чистий рай для дослідників!
— Та й для чорногузів, мабуть, теж! — вражено хитав головою дідусь. — Ти ба, не знав, що й тепер є бузькові гаї! Отже, мій дід жив таки під
Білокрилівським лісом, таки біля Кам'янки відбувалися ті пригоди!
— Слухайте! — Аж підскочила від нового відкриття. — А може, того й Білокрилівський? Бо ж лелека — теж тотем давніх людей?
— Ще ніби від Лелі, богині краси та кохання, походить! — усі радісно закивали.
Стало веселіше. Тим паче, колонію вже минали, вдалині чорніли звичайні хащі, а ще далі чулося рятівне гудіння траси.
— Отак і розкажеш, Софійко, в школі: як налетять з лісу на Вишнопіль об’їдати вишні, як закриють небо своїми білими крильми!..
— Як понаїдаються тих п’яних вишень, що ваш прадід вирощував! — згадала колишню дідусеву побрехеньку.
— О, тоді їм уже ні жаб, ні змій на закуску не треба! — реготав дідусь.
— І все-таки, і все-таки! Щось тут не в’яжеться! — порушив ідилію Гарбуз. — На бузька як не дивись, а він — чорногуз, та й годі! Гузка, задня частина, чорна. Хіба колись недобачали?
Розчаровано примовкли. Добре, що траса близенько, нарешті спинять якогось приміського автобусика — і додому!..
— До речі, Софійко, про змій і про "дому"! — плеснув себе по чолі дідусь. — Забув похвалитись: у нашому погребі вужі завелися! На зміну клімату, чи що?
— І у ва-а-ас? — протягла Софійка.
— Серед зими? — здивувався пан Віктор.
Але договорити не встигли: з темряви у бік Вишнополя вже торохтіла маршрутка.
32. Опір триває
Що ж такого утнула тоді розгнівана бабка Оришка? Десь там, у її вчинкові, є для Софійки порада-підказка! На жаль, дідусеві невідомо, а більше спитати немає в кого, бо у неї він — її єдиний онук!