Людський?! Цих двоногих організмів ще Названо людьми?! Праведне обурення зашкалювало!.. Забивало подих не менше, ніж їдучий дим!..
— В наших у Лесько’ як було зайнялось у берегах, то потім мій тато страшну картину побачив! — сумно хитала головою Віта. — Лебідка гнізда не покинула, так і згорі’, крильми яйця затуляючи!
В Софійки від жалю аж серце зайшлося. Та й це — не те саме хіба? "Червень — місяць тиші": ще в початкових класах проходили! Саме пташенята лупляться, а тут таке!..
— Лідо Василівно, а чом тут нема пожежних машин? Чому ніхто не гасить? — питала уже крізь сльози.
— Звідки я знаю? — вкотре знизувала плечима керівничка. — Мабуть, вогонь вважається несерйозним... Або техніки бракує...
— Софко, будь другом, не розпіарюй цієї теми в проблему! — кволо закотив очі Кулаківський, якого нудило від чаду, і він підсів наперед, помінявшися з кимось із відданих друзяк.
— Ти що не бачиш, яка тут біда?!
— Мені по шарабану, що там робиться! А ти мовчи, бо зараз наша Керя просльозиться, почне розчохлятися про любов до рідного краю, зупинить буса й пожене всю гоп-компанію рятувати світ! Мені ще від твого генерального прибирання над Кам'янкою зашпори не вийшли!
О, це було б непогано — колективне гасіння пожежі! Керя, згідно з Вадимовим сленгом, класна керівничка, не може такого не підтримати!
— Засічи: я пеньонзи втюхав у море, а не в курси молодих пожежників! — його тон був категоричний і навіть погрозливий.
Софійка спаленіла — вже від обурення. Але з тим, що не має права командувати людьми, які їдуть на відпочинок, мусила погодитись.
6. НА один вогонь менше
Далі Софійці спокійно вже не сиділось. І зовсім не через Іваненкові та Альбабарінові погляди, яких упіймала на собі ще кілька. Муляла посуха, муляли далекі й близькі дими, муляли вже згаслі, чорні від попелу ділянки з підсмаленими деревцями і спаленою травою... От чим, чим зарадити? Дзвонити сто один — то куди, куди викликати? Під п'ятнадцятий кущ четвертої лісосмуги?..
Тим часом попереду вдалині знову задиміло. Горіла придорожня трава, клаптик вогню був ще невеличкий, але за кілька метрів стоїть сосновий ліс, і... А в траві, може, теж чиєсь гніздечко!.. І якась пташина,може, теж зараз розпростерла крила над маленькими жовторотиками, закриваючи діток від вогню!..
— Зупиніть! — сама незчулась, як підхопилась із крісла й закричала до водія.
— Ти чого, Софіє? — в один голос Ліда Василівна й Олена Гаврилівна.
— Там... Вийти мені треба, от що!
— Стривай, ось під'їдем до...
— Зараз мені треба! Негайно!
Автобус загальмував, Софійка, вхопивши подаровану Дмитром пляшку води (ох, ще ця куртка тягнеться слідом: зачепилась, видно, пряжкою, за джинси!) рвонула до виходу. В паніці натикалась на чужі сидіння й зашпортувалась (і де набрались?) за якісь речі. Куртку, яка так і не відчіплювалась, довелось ухопити під пахву.
Вогонь лишився позаду, але якщо вернутись...
Тремтячими пальцями розкрутила кришечку, лила по краплині, затискаючи отвір. Але вода скінчилась, забризкавши тільки маленьку ділянку і майже не зарадивши. Господи, їх же вчили! З усієї сили смикнула на собі куртку — вона відчепилась — і забила нею по вогневі. А так тобі, а так тобі, а так!... Щось подібне траплялося в страхітливих снах: коли Софійці доводилось боротися з відьмою, в ній прокидалась шалена лють, вона боролась не на життя, а на смерть, укладаючи всі сили! Ох, як добре, що куртка важка (поважчав Сашків камінець у кишені?), і вона завдає вогневі сильніших ударів!.. Ой, там ще й мобілка — довелось зупинитись на хвильку, витягти телефона й... ні, в кишені шортів заважатиме!.. Відкинути подалі, в безпечне місце!
Уві сні відьма, хоч і відроджувалась раз-пораз після Софійчиних нещадних ударів, урешті-решт таки гинула. Так і вогонь, загрозливо посичавши й повигинавши спину, стих і змінився ріденьким димком.
Іще затоптати згарище! Забула, що босоніжки нові, забула, що може обпектись. Так, так, так!..
Ух, наче все?.. Стояла задихана, похитуючись від утоми й хвилювання. Що тепер? Куди це їй потрібно зараз?
— Соф', май же совість!— пробудило із забуття Вітине майже голосіння. — Чи ж ти при собі, що ти робиш? Гля', на що ти схожа!..
Віку-ку пирскала зі своєї пляшки — намагалася сполоскати Софійці обличчя та руки.
— Всі собі думали, що ти в кущі... Я теж спочатку... Потім зачула щось не те, зирк у вікно — аж ти таке... Хап свою пляшку — думаю, мо’, чим поможу... Ая-я-я, і чорна вся, як сажотрус... Аж коси пообсмалювала!.. Не стільки тієї пожежі було, як на тобі сажі
Так, Софійка — не взірець охайності, ну то й що? Потроху оговтувалась, обмивалась, обтрушувалась.
— На попелище... на попелище воду... зливаймо! — спромоглась на слово.
— А куртку хоч викинь — примовляла Віта, підтягуючи подружку в бік автобуса.
— Її не можна... викидати... в ній камінець Сашковий!.. —лепетала через силу.
— Гаразд, відперемо! Наче ж і температу’ нема, — Віта стурбовано приклала руку до Софійчиного чола. — Ходім, уже всі за чека’!
— Це камінець допоміг, я знаю!
— Нічо’, зара’ сядеш, вип’єш водички, попустить! — обіймала дівчинку приятелька.
— Ой, і мобілка! — Софійка, вирвавшись із упевнених Віку-кусиних лабет, попленталась по залишеного телефона. — Я зробила це, Віку-кусю... Тепер вона не згорить...
— Мобілка, Софієчко? — Віта, мабуть, від переживань, аж перестала скорочувати слова.
— Лебідка... І взагалі ніяка пташка...
— Таки є, мабуть, алергія в тебе на ті бджолині укуси, — подружка дбайливо тягла Софійку до автобусних дверей. — Але головне, що все добре закінчилось!.. Ще серветками щоки витреш, божзамурзалась!
7. ПЕРЕПОЧИНОК
Проте Софійка, знеможено добравшись до сидіння (хтось Вадимовим голосом буркнув, що від неї нібито смердить чадом і що він чогось там не витримає), про серветки і не згадала — її охопило солодке забуття.
Зо дві години проспала як убита.
Підвела голову, коли надворі пливли вже зовсім інші, набагато зеленіші краєвиди.
— Я не проспала моря? — перша тривога, що спала на думку.
— Ще ні, не хвилю’! — терпляча Віку-куся розминала заніміле плече, на якому, видно, і спала Софійка.
— А що то за водяна смужка за деревами вздовж дороги?