Ет, немає поряд Сашка, з яким пережили всі ці пригоди, з яким єдиним можна все це до пуття обговорити!.. І не дзвонить же, безсовісний! Що? Що мусить вона пізнати, зіткнувшись тепер ще й із Камінням? Неспроста ж люди вірили споконвіку в його особливу силу, в силу кам’яних баб-мамаїв, у сліди Богородиці на камені, в магічні Красні гірки!.. У Перунові стріли врешті-решт!..
— Кого видивляємось?
О ні, це зовсім не Сашко! Лише цей баритон міг поставити таке тупе запитання, і цей баритон останнім часом, на жаль, поєднує для Софійки і вогні-блискавки з громовими стрілами, і повітря, наповнене метеликами, й екстрим на воді й на землі — з п’явками та зміями включно, і — камінь: скеля, цілі пороги водночас!
Софійка знизала плечима. Бо як іще відповідати на запитання ні про що?
— Можна біля тебе?
— Можна то можна, але ж бачиш, тут мало місця! —
відсторонилась невдоволено.
— Та бачу: скеля для самої русалки — хвостиком обгорнутись! — пожартував, але, як той вовчик-бра-тик із казки, вмудрився сісти ніби й близько, проте не торкаючись.
— Ну, розказуй!
Ще одне безглузде, але яке ж типове запитання!
— Як голова? — відповіла ухильно.
— Жити буду! Сподіваюсь, до весілля загоїться!
— Ящірка! — скрикнула пошепки: попереду на схилі зарослого каменя промайнула салатово-блакитна стьожечка.
Козирний безшумно встав і за хвилину приніс до Софійки беззахисну впійманку: її животик злякано пульсував, а різьблена голівка здивовано лупала очицями.
— Не родичка твоя? — підморгнув лукаво.
— Знаєш, може, й родичка, бо вона така... — потягнулась до ящірочки — погладити чи захистити. — Ми всі на цій землі родичі...
— Гм, ти у своєму стилі!
— Ну годі, відпусти її вже, будь ласка...
Андрій відпустив полонянку в траву і сів, на цей раз уже легенько притулившись до її плеча.
— Ти її більше жалієш, ніж мене! — вона просто-таки знала, що він це скаже, таким собі вдавано жалібним тоном! І вже, здається, здогадується, про що говоритиме далі!
— Слухай, Андрію, — акуратненько відсторонилась, хоч для цього довелося зсунутися зі скелі і тепер, зіпершись на неї, майже стояти, — можеш ти говорити про щось...
— Про щось високе, хочеш сказати? Бо, типу, про що цей бритоголовий качок може говорити, як не про... катамарани, байдарки і... і вродливих дівчат, еге ж?
— Типу того! — зраділа його догадливості, хоч фраза про вродливих дівчат і змусила почервоніти.
— Гаразд, будь ласка, твій улюблений топік: Емігейські пороги тісно пов'язані з історією Запорізької Січі й війська Низового — нормально почав?
Софійка здивавоно подивилась на юнака, але, не витримавши його погляду, відвернулась, згідливо кивнувши.
— А нижче за течією, біля злиття річки Ташлик із Бугом, на острові, знаходився Гард, можна сказати, один із центрів Запорізької республіки. Там теж були пороги, пам’ятки, на одному острові нібито була козацька дерев’яна церква, зроблена без жодного гвіздка. Коротше, унікальні місця, рідкісна природа, схожа на цю.
— Чому — були? — насторожилась, забувши і про примружений погляд, і про метелики.
— Бо коли добудували Ташлицьку ГЕС, той заповідник пішов на дно.
— Як це — на дно? — згадала штучне море, під яким поховано древнє місто Орду. — А! За більшовиків?
— Будь спок, це вже зробили в часи незалежності! Софійка вражено мовчала, а Туз вів далі:
— Ага, ще одна твоя фішка: екологія. Так-от, коли торік до Емігеї тягнули газ, то обрали найкоротший шлях — крізь цей заповідник. Рили тут канави й спилювали дерева, і нічого нікому за це не було. Ти задоволена?
— Ні, не задоволена! Бо чого, чого ми, люди — такі свині?!
— Ну, до мене цього ярлика не чіпляй! Ми, бувалі туристи, завжди після себе сміття прибираємо й вогнища гасим, а за інших — не відповідаємо! 1 прибирати, як дехто, після інших не збираємось.
— Ну, але ж навіть дискотека, яку ми робили... Вона ж птахам заважала!
— Наша кишенькова дискотека? Смішна ти, Їй-Богу! Ти б чула, які цієї ночі, коли ти спала, як убита, в Емігеї салюти лупили: мабуть, ювілей якогось крутелика відзначали. Ото на птахів давало! А ти — про дискотеку! Її ми й сьогодні організуємо, якщо Соня не буде проти, звичайно!
— Того, мабуть, птахів тут якось і не видно? — зістрибнула зі слизького запитання.
— Може, й того. А може, ще з яких причин... Колись же всіх шкідників нищили дустом, а птахи тих мишей та жуків їли і самі гинули. Отрута ж досі в землі!..
— Ага, так: дустом же навіть пересипали в архіві сторінки документів! — згадалося пережите.
— Еге ж, це був модний продукт! Хоча — тітка в селі капусту ним досі кропить, і так гарно йде на базарі!.. Та й сама їсть...
— Ох... Ну то скажи їй, тій тітці!
— Ага, послухає! Ти така наївна!
— Ліда Василівна казала, що за сто років кількість птахів у нашій області зменшилась на третину. Що ж далі буде?
— О, до речі, твій третій улюблений топік: що все має закінчитись добре. Я вгадав?
Ого! Хоч тем-топіків у Софійки ще казна-скільки, але його розвідка працює непогано!
— Так-от, наводжу приклад! У Чечельнику на вокзалі (це звідки моя дустова тітка) стеля — з балок-шпал викладена. І по ній упритул — гнізда ластовині, сам бачив. Ластівок тих — море! А я автобуса жду і ніяк не можу в’їхати: що на цьому вокзалі, крім ластівок, не так? А тоді як пробере мене: та тут же мухи жодної! Все виловили пернаті!
— Слухай, ти... Ти такий розумний! — захоплено стрінула його погляд.
— А ти думала! — трохи запишався, а тому забув гіпнотизувати Андрій. — Мене, гадаєш, чого наша класна керівничка Олена Гаврилівна так любить? За гарні очі? А не показую на розумного, правда? — ніби ненароком легко обняв за плечі.
Софійка зашарілась і втопила очі в прибережному татарському зіллі. Над травою саме літали метелики: білі, блакитні (ще сірих бракує!) і один — великий, незграбний, чорно-білий. Здається, це знак: пора змотувати вудочки з цього берега, поки вони, ті метелики, не перебрались у Софійчину голову! Принаймні по спині вже точно щось повзає!
— Знаєш, мені... вже треба йти... — насилу відірвалась від скельки. — Ти... Дуже було цікаво, дякую...
— Та спинися, куди женеш? Я тобі ще щось розумненьке розкажу! — притримав її долоню Туз.