46. НАМАМАЯ
Це в них такий стиль поведінки? Прояви загадкової хлопчачої душі? Чи таки ж знущаються? То загравання, то — цілковите непомічання!
Це вона про них обох, безсовісних. Той упертий віслюк Фадійчук принципово не телефонує! Мама казала, що їм із татом похвалився, ніби тепер навчився знаходити зону, залазячи на бабину грушу, двічі питав про Софійку. Почувши, що все добре, чемно прощався. А до неї, отже, тепер можна й не дзвонити? Ні, ну не вона ж перша має зробити крок, урешті-решт! Тобто, вона й робила, раз подзвонила, але почула те саме "поза зоною": Сашко, видно, був не на груші. Не хоче — не треба!
А той шварценегер Туз поводиться, наче її нема, наче й не з нею, Софійкою, сьогодні плив на катамарані, мовби не вона мало не втопила йому весла, мов не її, врешті-решт, виносив із води на власних руках?! Тобто під власною рукою.
Це дівчата випросили невеличку й тиху (заповідник як-не-як!) вечірню дискотеку. Лунає музика, народ витанцьовує, Завадчучка з Аською фестивалять-ковбасяться з кимось із ашників у перших рядах, Альбабарін та Іваненко вже розібрали до танцю щасливих Віту й Лесю, а цей вічний однолюб (від Ірчиного "любить одного себе") Андрій сидить на камені з друзями й ані півпогляду в її бік!
Ні, вона так не може! Хоч і темно, піде пройдеться до берега, охолоне!
— Привіт, Соню! — запищало позаду, щойно відійшла від компанії. Леле, і цей прищик Колян тут?
— Ти втік із люлі після вечірньої колисанки? — витріщила очі на нього зверху вниз.
— Чого це я маю тікати? — праведно обурився малюк. — Літо! Схочу — піду, схочу — лишуся вдома! Чую — музика, дай, думаю, провідаю давніх знайомих!
— Порівняно з тобою дійсно давніх! — зітхнула Софійка.
-А це тобі! — Колян урочисто дістав із-за спини...
цілий віник ромашок.
— Що-о-о? Ти знов заробляєш свої законні десять гривень від того бритоголового? — не без радісної надії кивнула у бік тусовки.
— Ні, це від мене особисто! — гордо проголосило дитя. Лише такої мульки серед її прихильників бракувало!
— З якої радості? — утім, із того, як Миколка знітився, зрозуміла, що відповіді краще не домагатись. Тож милостиво простягнула руки по, в принципі, завше люблені нею квіти. — Добре, дякую! Давай сюди, бо тобі ж їх важко тримати!
— Лиш не треба підколювати, що я малий! Мені вже цілих дес... дванадцять років!
— Та гаразд, ніхто не підколює! Дванадцять то й дванадцять! — продовжила невпевнені кроки в пітьму, звідки шуміла ріка.
— А ти куди йдеш?
— Ет, сама не знаю!
— На мамая?
— Що-о-о?
— Ну, на мамая, тобто навмання іти, куди очі бачать! В Емігеї так кажуть. А що?
— Ага, ти ще скажи, що в Емігеї точно Золота Орда хана Мамая хазяйнувала.
— Нєа, в нас інший Мамай жив: отой козак, якого на картинах малюють!
— Та невже? — Колян у Софійчиних очах раптом почав набувати значення вельми цінного експоната. — А ти не бре-бре?
— Якщо брешу, то хай мені секир башка! — вже знайомим рухом провів рукою по шиї Колян. — У нашому селі тобі кожен скаже, що козак Мамай родом саме
звідси! А острів, отам далі, за скелями, по-твоєму, чого Мамаєвим зветься?
— Та ну?
— Хочеш — візьму в дядька довбанку й повезу тебе на нього?
— Та вірю-вірю, я так просто, дивуюсь! — острів побачити Софійка не проти, але ж не з Коляном!
— Тут і його козаки стояли! Тоді ще ні за Одесу, ні за Миколаїв, ні за Херсон і не чув ніхто, як вони тут стояли й Емігея була!
— Так он ви де? — раптом почувся з сутінків знайомий баритон. — Усамітнились, значить?
Софійка зрозуміла, що Андрій Туз надійшов, безперечно, зовсім не по Коляна.
— О, і ти тут, старший куди пошлють? Василь, Марко чи як там тебе?
— Колян я... — писнув сердега, сміливість якого наче вітром здуло.
Розгубилась і Софійка.
— А, ну так! Микита, Колян, Селян — яка різниця! Мою дівчину відбиваєм? — Козирний відверто сміявся. — Там саме музика класна, хотів твою подружку на танець запросити. Дозволяєш? Ходім, Русалко?
Для Туза вже не існувало нещасного Коляна. Простягнувши руку, він дивився лиш на Софійку, і його примружений погляд запаморочливо манив і обіцяв усі скарби світу.
— Хтось принесе білі айстри, скаже хтось: "Життя прекрасне", — долинала від табору ще батьківська, але така популярна і серед їхнього покоління пісня "Плачу Єремії".
Її голова знов наповнювалась хмарами мутлів, ой, метеликів... Андрій просто-таки гіпнотизував своїми сірими, а вона...
— ...А вона, а вона, сидітиме сумна... — відлунювала мелодія.
Ну чому, чому якось завжди виходить усе так по-дурному? Чого було йому не запросити її тоді зразу, а зробити це тепер, ще й образивши цього малого жовторотика, хай йому добро?!
— Ходім, а то пісня кінчиться! — як завше, недбало кивнув у бік дискотеки Козирний.
— ...Я співатиму для неї, аж бринітиме кришталь, та хіба зуміє голос подолати цю печаль?..
Відмовити хлопцеві, який урятував тебе від змії? Ой, вона не витримає і піде! Ой, прощай, розум, завтра побачимось! Ой, де це її мудрий порадник?
Судомно намацала на грудях Сашкового камінчика. Ого, який крижаний! Та-а-ак, вдих-видих, вдих-видих, уже попускає! О, здається, й зовсім полегшало!
— Дякую, Андрію, але ми тут... Ми тут з Миколою трошки зайняті зараз... Ми тут в Емігеї виявили одного спільного знайомого, мусимо дещо з’ясувати!..
О, як проясніло-засвітилось Колянове личко!..
Ох, як спохмурніло обличчя Тузове!..
— Ах, так? Тоді пардон, що завадив! — і він ліниво, хоч, здається, трохи збентежено, пошелестів геть.
— Моя дівчинко печальна, моя доле золота, я продовжую кричати, ніч безмежна і пуста!.. —розпиналась мелодія.
...То про що ж це між ними з Коляном ішла розмова? Про яких таких спільних знайомих? Аж за кілька хвилин ніякового мовчання Софійка згадала, що той спільний знайомий не хто інший, як козак Мамай, і продовжила перервану пошуковську справу:
— Про острів і козаків, припустимо, ясно, але то ще не доказ, що Мамай саме звідси!
— Ха! — задерикувато підстрибнув хлопець. —
А яке, ти думаєш, моє прізвище?
— Мамаєнко чи що? — знічев’я гмикнула Софійка.
— Звідки знаєш? — вразився малий. — Мамаєнко! В нас півсела таких прізвищ! Тож хто ми всі, хто я йому, тому Мамаєві? Правильно, родичі!