Чи не найбільший захват у публіки викликало прибуття катамарана, який мав аж чотирьох веслярів, спритно маневрував між порогами і церемонно заходив на причал. На таке диво позбігались дивитися навіть місцеві. І серед малолітньої пацанви-босоти Софійка завважила й руду кучму підприємливого Коляна.
— Попливеш із нами?
Софійка не здразу второпала, що питання стосується її. Хоч сторонні уже встигли упасти в шок: Козирний Туз запрошує Русалку на катамаран!
Звісно, попливе!
— Тоді тримай! — Андрій урочисто вручив Софійці весло, а сам із хлопцями завантажив на плечі катамарана, й усі бадьоро покрокували до місця сплаву.
Потім Софію було вдягнено в рятувальний жилет, хоч вона й противилась, бо він страшенно спотворює фігуру, ніякої талії! Але Козирний і не думав її слухати, навіть особисто перевірив, чи міцно затягнуті кріплення. Потім їй, схожій на помаранчевого балончика, нап’яли на голівку — зачіска ж помнеться! — не менш бридкого шолома, і Андрій знов особисто перевірив міцність пряжок.
Коли ця екзекуція скінчилась, дівчинку нарешті було урочисто посаджено на місце "моряка" попереду, капітан — він же Туз — сів ззаду, видав короткий інструктаж, і вони відчалили.
Ой! Ой-ой-ой!.. Це вперше в житті вона отак пливе: споглядаючи краєвиди, яких не побачити з берега!
Спершу ішли просто й легко, але далі течія швидшає. Це значить, треба швидше гребти, і Софійка молотить веслом з усіх сил.
— Ліве табань! Праве табань! — командував Туз, і Софійка, забувши, що "табань" означає "гальмуй", налягала на весло ще дужче.
— Попереду бочка! — закричав капітан, і Софійка насилу згадала, що бочка — це такий собі вертикальний вир. — Проходим на швидкості!
Всі завеслували швидше, натомість Софійчине весло чомусь почало зашпортуватись, і вона проти власної волі стала табанити.
— Ніс провалюється в бочку! — тривожніше гукає Козирний. — Всі відхились корпусом назад! Гребемо вперед! Ніс завалює!
— Аа-а-а-ааааа! — репетував хтось (мабуть, Софійка), перекриваючи голос командира.
— От-так, от-так! Молодці, виходимо з бочки!
— Вийшли! Ур-р-а!
Софійка полегшено зітхнула й уже хотіла перепочити, як баритон посилав нові команди:
— Жандарм! Обходим Жандарма!
Вже чула на березі, що Жандрам — це камінь, який стримить із води серед порогу, але як його обходити уявляла не зовсім.
— Ліве, притабань! Праві гребуть! — лунало далі, і Софійка намагалася пригадати, ліва вона чи права.
— Розвертаємо, щоб вписатися в Інтеграл! — кричав уже зовсім щось несусвітне командир. У Софійки завжди було складно з математикою, хіба могла
здогадатись, що Інтеграл — це поворот, зигзаг, який утворює Буг саме в цьому унікальному місці?
— Усі швидко вперед! Уперед, уперед! Попасти в поворот не боком, а носом! Увага! Проходим поміж камінням! Усі табань!
Софійка геть збентежилась і заплуталась: табань чи швидко вперед?
— Софіє, суши весла! — і тут спрацював уважний командир.
— Га? — н дурнуватий профіль у жилеті-пончику й ідіотському шоломі виглядав зразком досконалості.
— Дивись і мовчи! Весло набік! Я сам все зроблю! Ах, набік то й набік — Софійка радо перестала бовтати веслом. Уже приготувалась дивитись і мовчати, як воно вислизнуло з рук і, підхоплене течією, попливло окремо від команди.
— Трима-а-а-ай! — заревів командир, намагаючись зачепити своїм веслом Софійчине, але воно, Софійчине, вже мандрувало власним фарватером.
— Курсуйте без мене! — Андрій зіскочив з катамарана і, вмудряючись підтримувати своє весло, поплив за Софійчиним. На щастя, течія пішла спокійніша, і йому вдалося.
Це вже був фініш (Вад сказав би повний фініш), юрба з берега свистіла й аплодувала, а Софійка була б не проти хоч не на довго провалитися трошки під землю. Але де провалитись: навіть пірнути під воду не здатна в цьому непотоплюваному жилеті!
Туз уже від берега перехоплював катамаран, спрямовуючи його до гавані.
— Давай руку, Русалко! Приїхали! — усміхався, мовби нічого не сталось.
Але її ноги, здається, вросли у катамаран, вона абсолютно не знала, як їх виплутати з-поміж металевих
прутів, щоб бомбочкою, чи як там воно зветься, не беркицьнутись об прибережні камені. Дар мови — ба, навіть кричання — вона, здається, також утратила. Тому навіть не писнула, коли Андрій, наче якусь річ, узяв її під пахву й урочисто, під ті ж таки аплодисменти і свист, виніс на берег. Ух, таке позорище і не снилось!
Ноги все ще не слухались, тепер вони тремтіли й ніяк не могли намацати землі (ого, ще й шльопанець пропав!), і Софійка там і сіла, де її поставив Туз. І поклав загубленого капця поруч.
Га? Вони чогось від неї хочуть? Ах, купа нових чайників бажають-благають покататись і чекають на її спорядження! Дерев’яні пальці гарячково узялись відщібати жилета-апельсина.
— Признатись, від русалки чекав більшої розторопності на воді, — насмішкувато заявив Андрій, стягуючи з неї шолома і, як завжди, пильно-примружено вдивляючись їй у вічі. — Але як для першого разу — годиться!
Атож, він Козирний Туз, а вона — тільки нещасна шістка, це доведеться визнати. Але гаразд, що дар її мови досі не повернувся, бо вона б... вона б... вона б не знати що сказала цьому самозакоханому індикові!
Також добре, що Софійкою віддразу заопікувалась Віта, бо інакше цей нарцис, мабуть, не спішив би її покидати, чого доброго, взявся б ще й утішати! А так пішов геть — і слава Богу!
Потроху відігрівалась, підсушувалась і заспокоювалась. Зрештою, як-не-як, але вона це зробила! А отже, все справді не так і погано!
45. світські левиці
Софійка, Леся і Віта ловили кайф. Надибали в течії виямку між каменями, таке собі природне джакузі, повлягались у воду і, мов світські левиці в телевізорі, брали спа-процедури. Навколо гриміли-вирували хвилі, мимо час від часу пропливали каяки чи катамарани, над водою стриміли скелі й шугали ластівки — а дівчата умиротворено це споглядали й ліниво пліткували.
— Гарно сидимо, дівчата! — Софійка пожовувала травинку, наче то була трубочка від коктейлю.
— Ой, не кажи, повний релакс! — Радзивілка пересунула вище на лоба свої звичайні окуляри, наче гламурні сонцезахисні.
— Стрази на них від Сваровські? — лінькувато вказала на окуляри Софійка.