"Може, їй бракує любові?" — мабуть, правильно колись зауважила про Ірку її, Софійчина, мама!
— І що ж? Навідали?
— Так... Ще й із Лізиними батьками здибались... Важко це все... Вони хочуть виїжджати з Вишнополя... Мовляв, подалі від ганьби... Я переконувала їх зостатись, товкла їм про ту ж таки любов, про те, що чутки можуть і десь-інде дійти, а тут згодом усе забудеться, якщо... Я і Лізці казала... Не можна себе в каналізацію заганяти, від світу тікати, навіть якщо десь вода й забруднилась... Віддерти асфальт, відкритись для сонця, очистити русло... Ні, ну я іншими словами, але точно мов про сьогоднішню Либідь... Я їм ще про твою Чхон-гечхон розповім, коли завтра до неї з Ірою підемо!
— Ви й завтра підете?
— Так, домовились... Треба її підтримати, зрозумій!
— За що підтримати? Що розум пропила, догулялася? Хто їй винен?
— Ти просто як її батько говориш, Софійко! Мовляв, сама винна, чого тобі бракувало, ми ж тобі, падлюці, і пити, і їсти, і вдягнутись, ти ж, гадюко, тільки пташиного молока не мала! Значить, не все!.. Треба не правильністю давити, не лекціями, а... Посадити дерево надії, помогти побудувати фонтанчики, пробач, що так пафосно це все звучить... Я, звісно, там простіше висловлювалась...
Он воно що!
— Та й узагалі, не всім же щастить на чужих помилках учитись, комусь і на власних доводиться!.. Хтозна, Софійко, може, Лізка цим мимохіть і нам урок дала?..
Софійка згадала метеликів у своїй голові й почервоніла, мабуть, аж до самих кінчиків свого темного волосся. Мама втаємничена в цю пригоду і, мабуть, натякає... А й справді, якби не камінчик тоді? А може, то й Лізчин досвід підсвідомо згадався і відвернув од дурниць?
— Лиш Ірі не признавайся, що я тобі це відкрила...
— Але ж тато знає?
— Яз татом радилась... Лише з ним... Бо для мене самої також це все... Як обухом по голові... Але більше нікому про це, будь ласка...
— Звичайно, мамо! Пробач, що я сердилась! І за те, що раніше тобі сама про ту Лізчину біду не зважилась розповісти! Я хотіла, однак...
— Та ні, чого ж. Ти правильно сердилась! 1 розумію, що хотіла розповісти, але... Бо це нелегко... Проте не має бути між матір’ю і донькою недомовок!
— Мабуть, від тих приховувань усі негаразди й починаються! — погодилась, обіймаючи свою таку зараз беззахисну, таку схвильовану, але таку мудру маму. —Шкода, що не всім дівчатам так пощастило з батьками, як-от мені!
— Переживеться, все і у них буде добре! Я знаю, я відчуваю це!
— Цілком із тобою згодна! — дзвінко цьомнула в щоку свою любу мамусю.
Так, усе буде добре! І в Лізки, і — в Либеді!
39. ПІВДЕННИЙ БУГ
З магазину поверталась довшою дорогою. І все поглядала навколо, зачіплюючись поглядом за кожні спортивні парубочі плечі. Не він, не він, не він!
Містечко потопає в липовому цвіті, він дурманить, п’янить, його хотілося би внюхати, ввібрати у себе, в ньому хотілося б розчинитись, якби на одній із вулиць... Ну хоча б у найдрібнішому завулку їй зустрівся...
Софійка зовсім не виглядала Туза. Дуже він їй потрібен зі своїми примітивними золотими кулончиками!
Але... Але ж не можна від неї так різко відкинутись, так безбожно забути, так не передавати знаків уваги, не озиватись, не приходити, не дзвонити, навіть не писати есемесок!.. Ото як із самого початку показала себе дурепою, так і до самого кінця!
Власне, тільки ради цього вона й хотіла його побачити. Щоб довести, що не дурепа. От раз тільки зустріти, довести, що не дурепа, — і все!..
А тут ще й Сашко поза зоною! Лиш раз після того вийшов на зв’язок, устигли привітатись, і знов — абонент не в мережі!
Липи несамовито пахли. Бджоли загрозливо гули (Софійка торкнулась до своєї багатостраждальної губи). Козирний не зустрічався.
Зате назустріч прямували Дмитро з Леською. Веселі, балакучі! Ото вже в кого жодних проблем!
— Софійко, ти на цій вулиці? А ми якраз до тебе! — широко всміхнувся Іваненко.
— Несем новину! — щасливо блиснула скельцями окулярів Леся.
-Уявляєш, наші вчителі як компенсацію за зіпсовану кримську поїздку вирішили зробити нам ще один тур! Виїжджаємо за два дні!
— Таки ж до Ялти?! — зраділа Софійка.
— Ні, вже ближче! На річку!
— На річку? Не поїду! — аж застогнала з пересердя. — На жодну річку не поїду! Хіба що це буде Чхон-гечхон!
— Чхонге — що? — не зрозумів Дмитрик.
— Річка така — Чхонгечхон! — трохи запишалась Софійка.
— Чхонгечхон?То ж...у Південній Кореї, здається? — ні, Радзивілка таки нестерпна своїми знаннями! — То Південна Корея, а це хоч і теж Південний, але Буг!
— Південний Буг — це ж знаменито! — вигукнув Іваненко.
— Хоч на південний, хоч на північний — і не подумаю!
— Там будуть природні пороги! Оті, що їх колись запорожці долали й за ними селились!
— Ага, знаю навіть місто таке: Запоріжжя, там річка Червона тече! Від заводських стоків червона!
— Скелі! — не вгавав Дмитрик.
— Хоч і гори! — заперечливо похитала головою.
— Альбабарін їде, я гадала, ти Ві-ку-кусі потелефонуєш, запросиш! — шепнула Радзивілка. — А як ти запросиш, коли сама не хочеш?
— Не хочу! — на мить завагалась: ану ж і Туз буде? Вони з Алі-бабою приятелюють!
— А ще — рафтинг! Це таке сплавляння порогами, як у справжніх спортсменів-водників! Ліда Василівна казала, що фізрук уже домовився за байдарки й катамарани! — переконував Дмитро.
— Не хочу, бо... — ет, потрібен їй той Туз! — Там буде знов грандіозний смітник, а я всього не приберу, я цього не переживу!
— То природно-ладшафтний заповідник, там із цим суворо, сміття не буде! — заспокоїв хлоп’як.
— Ага, не буде! Де це в нас ще немає сміття? — не повірила.
— Ну, це парк "Гранітно-степове Побужжя". Біля селища одного, ми в ньому зупинялись дорогою на море! Якось зветься так... Емігея!
— Е-мі-гея? — аж підстрибнула від несподіванки.
"Емігея!" — відлунило в камінчику. Не інакше як
саме він наворожив їй це диво!
— Ні, справді Емігея, ви не жартуєте?
Леся й Дмитро згідливо кивнули.
— Тоді я — їду! їду, їду, їду! — Софійка стрибала, танцювала, розчинялась нарешті до останку в липовому ароматі й розціловувала обох своїх найдорожчих друзів та камінчика.
Радзивілка з Іваненком тільки здивовано перезирались.