Виявляється, у Фадійчуковому житті відбулись неабиякі зміни. Він покинув свого шефа, а отже, й роботу в нього. Бо той обманув підопічних: запевнивши,
що відмовився від будинку, який раніше був більшовицькою тюрмою і в стіні якого знайшли замурованого скелета, насправді будівництво там відновив. Творити на трагічному місці щось торгово-розважальне Сашко не схотів — і шеф показав йому на двері.
— Це сталося ще до того, як ти збиралась на море, але не хотів захмарювати твоєї поїздки! Доведеться тимчасово пожити в Матвіївці у мами, — ніяково розвів руками. — Вони з бабою Ксенею там самі з городами не вправляються, то хоч поможу!
Як не ремонти, то городи, аби лиш без діла не сидіти!
— Та й знаєш, там дуже гарно! Куди не глянь — як не ліс, то поле, і липа цвіте-пахне! А ввечері — зірки, пахнота, і тиша кругом, тільки жаби й соловї! Сядеш собі за книжкою, читаєш-читаєш, і все воно, знаєш, у голову так і йде, це не те, що тут було! До речі, ось привіз твоєму татові прочитані, нових попрошу!
Ого, що зміни, то зміни!
— І сестри там прижились-прикипіли, їх місцеві учительки з першого вересня вже й до школи запрошують: у них у другому класі було шестеро, а з ними — аж дев’ять!
— А скільки з тобою разом буде у їхньому восьмому "В"?
— У них немає "Ве", у восьмому десять душ! І я туди поки що не збираюсь, ціле літо попереду — щось придумаю!
— А скільки дівчат серед тих десяти душ? — вела своєї Софійка.
— Дівчат? До чого тут дівчата? Навіть кицька наша Ромашка — і та повеселішала! Гіацюків-мишей не вспіває у двір тягати: на всій вулиці, мабуть, переловила!
Оце-то так! Ради тієї Матвіївни, Ромашки й городів її, Софійку, готовий кинути! Чого-чого, а такого егоїзму від Сашка не чекала!
— Але до тебе я завжди буду готовий приїхати, скільки там тої трясучки шосейною!
3 6. КАМІНЧИКИ Й КУЛОНЧИКИ
Софійка ж нарозказувала Сашкові про галерею Айвазовського, про Грінівський музей-корабель, про неземні (бо ж морські!) й космічні-меганомні краєвиди. Особливо щедро скаржилась на краєвиди сміттєві, розказала, як вони з Вітою, Лесею і Дмитром намагались хоч трохи поприбирати. Сашко слухав, замислено підперши голову руками.
— Знаєш, після того, що почув од тебе, що бачив у наших вишнопільських ярах сам... Я зрозумів: у майбутньому я побудую, крім сітки ресторанів...
— Сітки ресторанів? Ні, ти таки точно пінгвін, тобто, на мові Кулаківського, дуже самовпевнена людина! — вдавано сердито штовхнула його в плече.
— Чого ж пінгвін? — мовби захищаючись, він ухопив дівчинку за руку (Софійка напружилась, дослухаючись: ану ж, тане рука чи не тане, як це було з Козирним?). — Мій ресторан буде зватись на честь іншого морського жителя!
— Якого ж? — Ні, здається, не тане, хоч і точно не замерзає. Мабуть, їй приємні Сашкові дотики через те, що він дуже дотепно зараз пожартував.
— Тобі ще рано знати! — сильно-ніжно стиснув її руку (чи таки ж тане?). — То про що я? Ага, крім ресторанів, доведеться побудувати сміттєпереробний заводик! Невеличкий такий, скромненький!
— І назвеш його так само загадково, як і ресторан?
— Чого ж загадково? — Сашко так і не відпускав її руки. — Тут уже все буде просто й прозоро: "Сміттєвий завод імені Софії Щербань"! Як ідейка?
— Ото ще гуморист! — штовхнула Фадійчука кулаком у плече, і хлопець удавано безсило повалився на спинку крісла. (Ні, не тане, просто з цим хлопцем їй буває страшенно весело!)
— До речі, коли прийдеш до тями, розкажеш мені таємницю камінчика!
— Мені приємно, що ти носиш його на шиї, — відказав, підвівши голову. — А що, він справді виявив якісь магічні властивості?
Софійка переказала випадки з бджолиним укусом і з гасінням пожежі. Про метелики в голові й на дереві, очевидно, краще промовчати.
— О, як цікаво! — вразився Фадійчук. — Виходить, недаремно!..
— Що недаремно?
— Про це іншим разом! — зиркнув на годинник. — Через сорок хвилин останній автобус на Матвіївку!
— Але ж історію камінчика ти, мабуть, можеш і в п’ять хвилин умістити?!
— Еге, я ж тепер неспроста книжки читаю! — зробив загадкові очі. — Там же кожен розділ спеціально вривається на найцікавішому місці: щоб хотілось читати далі!
— Теж мені казки тисячі й однієї ночі! — обурено перегородила Сашкові вихід. — Скажеш — тоді й випущу!
Але Сашко так якось подивився... Якось так усміхнувся... Ух, невже й тут метелики? І камінчик не холодить, наче й нема його! Що ж це діється в світі, людоньки? Вди-и-их — ви-и-идих! Та ні, наче все гаразд! Ох, ліпше від гріха подалі: миттю відсторонилась від дверей. Що ж, щасливої дороги!
Він подзвонив наступного дня під вечір. Андрій Туз. Він, власне, і мав подзвонити, бо ж у Софійки так і зосталась його ковдра.
Зустрітись біля старого парку? Ні, краще в центрі, бо ж до парку далеко її тягнути! З нею можна не поспішати, навіть залишити її собі? Ні, Софійка звикла завжди віддавати усі борги! Іншим разом? Тоді нащо стрічатись? Є справа? Ну, так би й казав!
Козирний стояв біля умовленого кафе: високий і престижний, у, мабуть, недешевих, але навмисно потертих джинсових шортах (чухасах — сказав би Вад, гвинтокрил його побери) і в приношеній, але теж крутій футболці, які сиділи на ньому дуже, мовила б Ірка, стильно. А в руках — вони змовились чи знущаються? — букет тигрових лілій.
— Хотів щось прикольне, бо троянди вже банальщина, — простягнув Софійці квіти.
— Дякую, справді оригінально... А це тобі!
— Ти таки приперла цю ідіотську ковдру?!
— Дякую. Під нею було дуже тепло.
— Приємно почути. Ну що ж, давай, тепер доведеться тягати пакет за собою! В кафе?
— Ні, просто прогуляємось. Вона не важка, і я можу нести!
— Розслабся, що комар то й сила! — махнув рукою і запхав пакета під пахву, — Буде заміняти мені тепло твого крижаного сердечка!
— Спасибі. За ковдру, за комплімент... І яка в тебе до мене справа?
— Зажди, не рви кіньми! Пройдемось, поговоримо!.. Розказуй! Ну, про себе!..
— Вже краще ти про себе!
Розмова клеїлась так собі. Обговорили й карколомне завершення поїздки, і попередні Андрієві польоти: він літав на якомусь ту сто тридцять чотири і стрибав з парашута — джентльменський набір для кожного крутого хлопця, так Софійка й передчувала. Перемили кісточки Кулаківському і його "пришелепкуватій старій", згадали ще якісь дурниці. Закрапотів дощ, бо й тут погода не краща від кримської, і Тузові не зосталось іншого, як, ще раз почувши відмову сховатися в кафе, провести Софійку додому. Зо два рази, мабуть, задля сміху він пропонував, замість парасолі накриватись пакетом із ковдрою, але, мабуть, обоє уявляли це поганенько, тож ковдрасолі так і не використали.