— Або герметично зашнуровувати, як виходили! Вона тоді могла заповзти!
Та наче шнурували!.. Втім, як про аквалангістів почули, то ясно, що не до того було!
Сварись, не сварись, а треба якось рятувати ситуацію.
— Може, їй на дудці заграти? Як у документальному серіалі "Незнана Індія"? — резонно запропонував фізрук.
— О, замість дудки, можем щось підібрати на мо-більнику! — підхопив ідею хтось із хлопців.
— Може, краще зібрати намета, а вона потім сама втече? — не менш слушно пропонувала медсестра.
(Ой, тоді Софійчин розкиданий купальник потрапить під ще ширшу глядацьку аудиторію!)
— А якщо на нас кинеться? — запротестували дівчата.
— Мої вдома вчора тушканчика по хаті сачком ловили, коли він клітку прогриз і вискочив! — докинула Олена Гаврилівна. — До речі, якщо комусь треба у господарстві тушканчика, можу подарувати, безкоштовно!
— Прогриз і втік? — перепитав хтось із учнів.
— Атож, сачком так і не зловили! Вже й зітхнули полегшено, а сьогодні вранці його сусіди принесли, він у їхню квартиру попід бетонною стіною нору прорив... І поскаржились, що, бачте, в них у хаті було повно одягу, а тепер стало повно вати... Наче їх у школі не вчили, що тушканчик яку ганчірку не вхопить — вмить розриває-перетрублює собі на підстилку для гнізда!.. Тепер ще й за ремонт платити... Але змія ж не стрибає на два метри в довжину, її й сачком можна спробувати!..
— Але ж сачка ні в кого нема!
— А може, покиньмо тут цей злощасний намет і розбиймо табір на іншому місці? А дівчатам скинемось грішма і в найближчому населеному пункті купимо необхідне! Ночувати розселимо по інших наметах! — Ліда Василівна не переставала показувати себе майстром найсміливіших теорій.
Не встигли дівчата запротестувати проти такої наруги над їхніми речами (не те що пурпурових вітрил, лазурових черевичків і камінчиків — кожної дрібниці шкода!), як сіроокий так само повільно, з гідністю, але наче аж недбало вибрався з намета, міцно тримаючи налякану змію за шию.
— А-а-а-а! — запищали, відскакуючи, дівчата.
— Є!!! — переможно зарепетували хлопці.
— Ледве знайшов! Ховалась, зараза! — вдавано байдужо пояснив баритон.
— Андрію?!? Ти був... ти був там?! Поки ми... — звереснула Олена Гаврилівна і, закотивши очі, важко зсунулась на землю. Софійчин досвід із музейницею підказував, що історичка зомліла, однак по склянку води бігти було нікому, бо фізрук і ботанічка теж були в повному шоці.
Зате в дітей реакція спрацювала миттєво: фотоапарати й мобілки вже блискали об’єктивами, фіксуючи рятівника з гадюкою, що роззявляла пащу й зловісно миготіла роздвоєним язичком у його руці.
А декілька ще кмітливіших парубійків уже стояли з каменюччям напоготові.
— Не вбивайте! — отямилась Софійка. Вона мало не вигукнула читане в якійсь п’єсі: "Я її прощаю!", але хватило розуму обмежитись прозаїчнішим: — Віднесіть далеко-далеко й відпустіть, вона не винна, що вона... змія!..
— Покажи куди віднести й де відпустити! — сірі очі спідлоба вже дивились звично насмішкувато.
— Андрій! Він же міг... Нас же за те могли... О, не дай, Боже!.. — почувся мало не з царства Аїда хрипкий голос Олени Гаврилівни.
— Вона і є!.. Гадюка отруйна!.. — поблідлими устами шелестіла Ліда Василівна. — У неї зуби... Яд не в язиці, а в зубах, обережно!
— Ну, знаєш! Це крутіше, ніж у реаліті-шоу! — вітально потискував старшокласникові вільну від змії руку фізкультурник.
— Мда, мандражорчик був ще той! — уперше за весь час подав голос Кулаківський. — Але якби ти скреати-вив і якось її вирубив, було б, знаєш, трохи кайфовіше!
— Ой, так! Ходімо десь її викинем! — спохопилась Софійка, не забувши повним зневаги поглядом розмазати по ракушняку нікчемного мандражорчика-ма-жорчика (і що тільки вона колись знаходила в цьому Вадові?).
Указуючи напрям і все-таки з осторогою позиркуючи на гадюку й тримаючись на відстані, Софія подріботіла (в ногах дрижаки, наче після ста присідань на фізрі) кудись у бік степу. Сіроокий (отже, він звався Андрієм? Зовсім заплуталась у його іменах!) із гадюкою в кулаці широкими неквапливими кроками рушив слідом.
За ними поспішили вчителі (крім Олени Гаврилівни, яка сиділа просто на землі й обливалась водою з принесеної кимось пляшки), медсестра з джгутами для перев’язки напоготові, Дмитро з Лесею, Алі-баба (ну, звісно ж, хіба він відпустить Софійку з чужим хлопцем саму?), Віта й ще кілька вешників. Намагались додивитись небезпечну пригоду до її щасливого завершення.
— Боже, як вона туди залізла? Як ти її знайшов? Як ти не боявся? — не так питала, як вибалакувала зашпори від пережитого.
Щось безперестанку навперебій говорили й фізрук та Ліда Василівна. Здається, вони на всі заставки лаяли відчайдуха й розповідали, на яку небезпеку наражав себе і всіх.
Андрій, трохи невдоволено оглядаючись на цей кортеж, тільки здвигнув плечима:
— Ще трохи поговорите — й понесу її туди, де взяв!
...Ну та й не герой же, га? Ні, Сашко, звісно, теж попхався б куди завгодно, аби порятувати свою Софійку, але, по-перше, трусився б, мов осиковий листок, а по-друге, не зробив би це так ефектно, так...
Ох, Боже, дай розуму й розсудливості, щоб усе це усвідомити й спокійно сприйняти!
Змію було врочисто винесено на скелю й ще урочистіше спущено в кущі на якійсь приступці внизу. Ми тебе відпустили, то й ти, гадюко, назавше дай людям спокій!
Назад ішли тихо. Софійка чомусь згадала розкиданий купальник і решту шляху соромливо мовчала.
— Мені просто підфортило, визнаю! — герой нарешті узяв слово. — Зо два рази доводилось виловлювати гадів у наших походах, — кивнув у бік фізрука.
— Щось не пригадую такого! — похитав головою фізрук.
— Бо то все траплялися звичайнісінькі вужі, не було про що й говорити!
— Якби гадюка тебе вкусила, то теж навряд чи ми зараз би тут говорили! — підколола Ліда Василівна.
— Добре, винен! Каюсь! Закрили тему! — різко обірвав хлопець.
Повертались мовчки. Вже біля табору, шаріючись, зважилась підступити ближче до свого рятівника й видавити із себе "дякую". Але що те "дякую" додало їй чергового сорому, бо прозвучало наче "ква-а-ак", то на люди більше й не потикалась. Навіть вечеряла окремо, добре, що Ві-ку-куся подбала про кашу і чай для подруги.