Всеслав випередив Ратибора. Підбігли до бика майже впритул, воєвода свиснув і ляснув у долоні. Тур відповів точним і смертоносним ударом рогів. Та Всеслав устиг високо підстрибнути. Промайнувши над рогами, воєвода вгрів бика кулаком по гулкому боку. Тур хотів повернутися. Всеслав, випередивши, схопив його за задню ногу, смикнув. Тяжка туша м'язів і кісток гепнула на землю.
Перекотившись на спину, тур люто вдарив задніми ногами. Всеслав відскочив, уважний і спокійний. Бик перевернувся на живіт, оперся, рвонувся. Із сизих губів текла слина. Тур ревів не так, як досі. Скривджений, він кричав про убивство. Почувши такий рев і далеко в полі, кожен мимоволі озирався, вибираючи захисток.
Двоногий знову перед ним! Кривдник чи інший, тур більше не розрізняв. Нагнувши голову, він ударив не мірячись. Дістати рогами чи кам'яним лобом — все одно.
Ратибор не ухилився від удару. Він обома руками вперся в лоб і, допомагаючи собі розмахом турячої голови, перекинувся над спиною бика і став на ноги позаду.
Порожньо перед туром. Усе зрадило від гніву: і нюх, і очі, і швидка сила. І знову перед ним двоногі, знову він б'є— все марно.
Коноводи, знаючи, що піші товариші не пустять до них бика, із захопленням стежили за грою.
Товариші здаються їм тонкими і хирлявенькими поруч із биком. Бик метається, метаються люди. Тур шукає, кого вдарити, люди не чекають, роги б'ють мимо, мимо, знову мимо! Ось дістане? Ні, Всеслав ловить бика за хвіст, рве назад, убік.
Ратибор повторює свій стрибок, але інакше. З розгону вдаривши ногою в бичачий бік, він летить через нього, як камінь із пращі. Всеслав пригнувся. Ратибор пролетів над ним, а воєвода скочив верхи на тура, осідлавши, стис ногами. Бик заметався під незрозумілим тягарем.
Кінь, якщо вовк скочив йому на спину, вміє впасти, підім'яти звіра. Тур не знає конячої науки. Він стрибав, злітав угору передом, підкидав зад. Слабкі, невмілі спроби звільнитися від чоловіка, який може стисканням ніг зламати конячі ребра. Відчуваючи страшенний тиск, тур зупинився і закинув голову, намагаючись дістати рогом спину. На нього накинулися зі всіх боків, тягли за хвоста, хапали за роги. Могутнім порухом шиї тур вивільнив голову. Тепер ось він нарешті вдарить, уб'є!
І раптом усе скінчилося. Новий слобожанин, тримаючи в обох руках гнучке пруття, включився в гру. Він шмагає бика по очах. Тур стискає повіки, відмахуючись наосліп, але пруття шмагає, шмагає. Бик задкує, уже жалібно ревучи. Він забув про чоловіка, що осідлав його, не відчуває, що тягнуть за хвіст. Він осліп.
Такого ніколи не бувало. В густому мороці нічного степу, в непроглядній імлі лісових пущ очі все-таки бачать. Під градом коротких ударів тур ще дужче заплющує повіки. Хоче відкрити очі і не може. Вперше його ніздрі сповнені запаху людини, вперше вуха чують голос людини, а назавжди цей запах і ці звуки будуть поєднані із спогадом про сліпоту.
Бик відступав, переможений. Так хлопчина-пастушок усмиряє буйство домашнього бика, так усмирився і тур. У його реві звучала скарга на лихо темряви, викликане всесильністю двоногих. Як людина, так і тур не знав своєї години, не знав, що вирішувалось: жити йому чи загинути. Крук забажав не гри, а бою. Один на один, і меч проти рогів. Інші заперечували: тур заплатив своє грою, він стомився. Воєвода вирішив, що м'яса нині взяли достатньо.
Коноводи подали коней спішеним товаришам. Останнім скочив у сідло слобожанин, що кинув на землю збите на лико пруття.
Тур розплющив очі. Он там стоїть купка вершників. Якщо він кинеться, за півсотні стрибків він зможе напасти.
Роські вірили: Сварог турбується про живих і про мертвих, нави допомагають своїм, роданиці голублять немовлят, але свій шлях і свою долю обирає людина сама, своєю волею. То нехай і тур вибирає. Нападе — його зустріне меч у чесному двобої. Піде собі — нехай іде з миром. Бойова гра зблизила людей і звіра. Він здавався не таким, як інші тури.
Він стояв, думав, звісивши важку голову. Широколобий — між рогами добрих дві з половиною п'яді,— можна сісти. Важке підгруддя діставало до низької трави. Спина здавалася горбатою, так круто спадав гострий хребет до вузького крупа. Від розгарячілого бичачого тіла йшла пара.
Ні, з нього годі. Ніби не бачачи людей, тур повернувся на полудень, де верстов за десять, можливо, і ближче, між рідких дубів та горбів, паслися його родичі. Вони нічого не знали, не відчували жаху осліплення. Тур пішов до них.
Слідом за ним слобожани погнали кількох телят, малих, пощаджених у бойні. Тур не обернувся на людський свист і тюкання. Побачивши бика, телята самі ринулися до нього. Схожий на матку, оточену приплодом, тур, переваливши через гриву, зник.
Здобич розробляли на місці, здираючи теплу шкуру. Туші вантажились на підводи, в запасні посторонки припрягали верхових коней. Інакше не вивезеш здобич і по рівному, як хатня долівка, лузі.
4
І літо давно вмерло, і осінь відійшла непомітно. Від днів осіннього сонцестояння іде третій місяць, і Морена-зима лягла в усій своїй холодній мертвості. То сніг, то крижаний дощ впаде ще холодніший за сніг.
Голі буки, в'язи, осокори, вільха. Кущі стирчать мітлис-тим пруттям. По чорній корі сочаться струмини холодної води. Візьме мороз, і дерева оскляться льодом, у ламких гілках по-розбійницьки свистить північний вітер.
А потягне з полудня, і, як з лазні, застилаючи небо з краю в край, парою накочуються низькі хмари, чіпляються за дерева, сповзають на землю. Стає тихо, і голос глухне в тумані. На слобідському дворі стоїш ніби в полі, найближчих хат не видно, не видно і сторожової вежі.
Взимку вежа не потрібна і служить випадковим кишлом для злодійкуватих ворон і знахабнілих сорок. Коли хтось і вилізе нагору, .чіпляючись закоцюблими пальцями за ослизлі щаблі драбини, що він побачить зверху! Хіба що доведеться йому подивитися на невеселе зимове диво, як наповзає роською низовиною низька хмара, гнана лінивим вітром. Вона сунеться, затоплює дерева, заповнює яри. Заславши всю околицю, хмара підпливе до слободи, переллється через тин. Утонули дахи низьких хат, немає нічого. Щось схоже до води, повільно і м'яко хвилюючись, затопило весь світ. Залишився ти на вежі сам. Правобіч ще мріє крізь дим гостра голова кам'яного бога. І вона пірнула. Тільки вдалині чорними островами маячать на горбах верхи соснових борів. Стомлений невідомо чим слобожанин злазить униз.