Вершники їхали ступою поміж турячими стадами. Наближалися люди — і корови з телятами неквапом відходили праворуч, ліворуч, куди доводилося. Бики позирали скоса і теж відсторонялися. Не від страху. Присутність чужого заважала вільному звірові.
Небо випогоджувалося, вітерець сушив степ. Слобожани розштовхали турів. Під мовчазним натиском вершників голів до сорока турів відступили на північ, до узлісся, де влітку жив дозор.
Вершники рухались зігнутою лінією, краї йшли швидше а середина відставала, ніби натягнута тятива. Тури перестали пастися, телята притискались до матерів. Бики — їх було шестеро — почали сердитися. Два видивилися на вершників, наче вперше їх помітили. Задній, менший, опустив голову і неголосно заревів. Другий мовчки і поволі йшов на людей. Враз він ревнув голосніше, дужче, ніж перший. Кілька туриць з телятами стрибками прибігли на клич.
Розпалюючись, бики били копитами землю. Потім, пона хилявши голови, погрожуючи рогами на півтора ліктя, бики поскакали на вершників. Корови поспішали слідом.
Слобожани кинулися врізнобіч, відкриваючи в своєму цепу широкий прохід. Тури вже розбіглися до швидкості, з якою може позмагатися не кожен кінь. Вони не шукали бою, йшли прямо, стрілою.
Пропустивши їх, вершники замкнули ряди. А тури, прорвавшись, сповільнили біг. Бики тепер ішли позаду, оберігаючи корів.
Між лісом і мисливцями залишалося чотири бики, з десяток корів, голів п ятнадцять молодняку.
Думаючи про звіра, Ратибор розумів, що і звір набирається мудрості від життєвого досвіду, чинить самотужки. Чого лишень не зустрінеться стадові, яке бродить у степу від Теплого моря до самих дрімучих пороських лісів! А ці, видно, ще ніколи не стикалися з людиною віч-на-віч. Можливо, тільки в їхній крові, як і в крові Ратибора, живе голос спогадань, переданих від предків. Ніщо не допоможе диким бикам.
За півверстви від крайлісу звірі зупинилися. У биків заклекотало в здавлених горлянках, довгі хвости з темними мітелками шерсті на кінцях били по ребрах. Молодняк тулився до старших.
Як воїни, вишикувалися бики, і було видно, жоден не відступиться назад. Настав час викупу за владу над самкою, над стадом, за могуть тіла, схожого на брилу дикого каменю, за віру в себе. Пора розплачуватися собою, розставатися з волуготністю життя, із зазнаними хвилюваннями любові, зі степовими просторами. Було, було все, і нема нічого, крім битви.
Вершники наближалися. Розуміючи найменший потиск ноги, непомітний для ока нахил тіла вершника, коні ступали крок за кроком, спокійні, слухняні, впокорені колись, але назавжди з пам'яттю про силу колін свого приборкувача, про удар його кулака поміж вуха і басаман пекучого болю від нагайки.
Зближаючись з Всеславом, Ратибор щось попросив, і воєвода закричав:
— Не бити заднього!
Найбільший бик вичікував бою трохи позаду трьох інших.
Поштовхом одної ноги вершник розвертає коня, другою ногою стримує. На стиснутих колінах чоловік піднімається над сідлом, щоб дати свободу нижньому вусові лука. Прикинувши силу вітру і звідки він тягне, стрілець розтягує тятиву до вуха і цілиться в лівий пах бика. Відтягнута середнім і вказівним пальцями тятива зривається ніби сама і ляскає по шкіряній рукавичці, яка захищає ліву руку.
Від пренькоту тятиви, від джмелиного гудіння випущеної стріли кінь смикає головою. Можливо, він може бачити в леті проріз стріли в перехресті оперення?
Кінь стоїть, підібравши задні ноги під круп, зібравшись, готовий відповісти новому повелінню вершника. Нема спонукання, і кінь все дивиться.
Стрілець повинен знати, як вітер знесе стрілу. Він цілиться в пах, але стріла входить під ліву лопатку тура. Здалеку оснащений навхрест сіро-білим гусячим пером кінець стріли здається маленькою пташкою, куличком-го-робчиком, що причепився до турового боку.
Від уколу бик скидається вгору важким передом, скаче і падає. Нехай пошлють Сварог, нави і роданиці, які опікають людину, кожному воїнові таку смерть. Не гнити в ганебній старості, не валятися на полі бою без ніг з перебитими крижами, не вичахати на рабському ланці, стліваючи в безсилій злобі під палицею наглядача. Вкол у серце — добрий укол.
Аетіли стріли слобожан, навчених влучати в бичаче око чи в середину грудей людини за три сотні кроків. Не минуло часу, потрібного доброму бігунові, щоб пробігти ці сотні, як на ногах залишилося тільки п'ять-шість молодих і старих турів, збережених за наказом воєводи.
Кілька слобожан гналися за чималим бичком-одноліт-ком. Він спочатку кинувся втікати, та, отямившись, хоробро виставив уперед уже помітні роги, щоб побитися, як він грався в стаді з однолітками.
Слобожани не мали наміру гратися. Два аркани захопили шию хороброго бичка, засмикнули: він упав, висолопивши довгого язика, широкого на кінці. Його відтягли до лісу, щоб міцно прив'язати до дерева, а потім, коли приїдуть свої, до заденка воза.
Не гуляти йому більше в степу, але бугаєм він буде. Спиляють страшні роги, в ніздрі засилять, щоб смирявся руці людини, залізне кільце. Буде він рости, лякаючи і нестрахополохів страшним риком, і довкола ходитимуть з настовбурченою шерстю велетенські роські пси, готові допомогти пастухові, якщо бугай зірветься.
Стодвадцятипудовий звір з підгорлям майже до землі віддасть хитрій людині найдорожче, що в ньому є,— своє плем'я. Отому такі сильні сіро-бурі роські воли, такі молочні і м'ясисті корови, що господар не дає їм здрібніти, плодячись між собою, а вміє влити в свої череди вільну кров, не виніжену готовими кормами і теплим хлівом.
З гейкотом і свистом закружляли слобожани перед залишеним живим биком. Звір важко бився, заміряючись підчепити надокучливих противників гострим рогом. Вершники викручувались, виманюючи бика від бойні, спокушаючи надією завдати удару.
Гнів позбавляє розуму однаково людину і звіра,— навчали старші. Ошалілий тур уже без розрахунку кидався за вершниками. Виснажившись, він зупинився. Боки здіймалися, чорні від поту. Роздуті ніздрі втягували запах недосяжних ворогів. Ратибор бачив, як крутилися карі яблука очей, сліпих від люті.
Спішившись, Ратибор кинув повід товаришеві і побіг до бика. З різних боків кинулися до нього ж ще п'ятеро чи шестеро слобожан. Те, що високі переслідувачі перетворилися на короткі двоногі істоти, здивувало тура. Йому ніколи не доводилося бачити піших людей. Сьогодні для нього вигляд і запах людини поєднувався з конем, а з конем він ніколи не ворогував. І ці маленькі тваринки здавалися йому не страшнішими за вовків, яких він ніколи не боявся.