Дійшла черга до Розпорядника Прислугою Палатія. Йому Юстиніан повелів:
— Добрі вірнопіддані є в моїх кухнях, погребах, майстернях, у стайнях. Ти чув мою волю. Відбери людей з нижчих, нехай ідуть у місто з радісною вісткою про мою милість. І одні, щоб сповіщали про злобу прасинів до венетів, а Другі — про злобу венетів до прасинів. Як Гер-моген, даси грошей вибраним тобою. Оголоси про ласку мою, яка виявиться до них у залежності від вірнопідданських старань.
Наступники Трибоніана, Іоанна Каппадокійця і Євдемо-нія отримали розпорядження скласти едикт, який закликав би на іподром.
Обережний дотик розбудив колишнього префекта Палатія.
— Пресвітлий,— шепотів голос,— в мандракії заворушилися.
Вогник лампади, що не згасав, як на молитві чи на варті, перед іконою Богоматері, ледь-ледь освітлював спальню. Іоанн сів, служитель натягнув на ноги хазяїна теплі чобітки, накинув на плечі хутряний плащ. Прокинувшись остаточно, Каппадокієць спитав:
— Там що? Прибули нові війська?
— Я не посмів би будити пресвітлість, не позбавив би тебе сну,— пояснював служитель.— Збираються сідати на галери.
"Чи не намислив Божественний вирушити в Гераклею на перепочинок?" — подумав Іоанн. Він ревнував — час минав, та з хвилини опали Юстиніан не прислав йому ні слова. Коллоподій приносив новини, але ніхто, крім комеса спафаріїв, не навідував колишнього сановника. Люди діла, Коллоподій і Іоанн, говорили тільки про діло, але не про можливі діяння Божественного.
Щулячись від холоду, Каппадокієць вийшов з палацу
В порту ні смолоскипа. Лише вузькі смуги світла з потайних ліхтарів перетинались, як жовті пальці. Два човни відтягували від причалу довгу галеру. На її місце підтягували іншу. Темні маси рухалися з таємничою повільністю. Тонкі промені на мить вихоплювали обличчя, руки. Палатій покидали не сановники, не солдати. Плебс, охлос. Промайнув роздутий на плечі рукав вуличного розбійника, який дивом опинився в Палатії... Е! Див не буває.
Любитель похизуватися своїм розумом, зараз Іоанн, йому на жаль, не мав аудиторії. Він зрозумів! Тільки глянувши, зрозумів! На галери вантажили дещо інше для отруєння бунтарів. Іоанн глянув на небо. Берег і мури сховають галери, які повернуть попід берегом Пропонтиди — праворуч, але потім обов'язково — ліворуч. Після десятка стадій роботи гребці введуть галери в Золотий Ріг.
6
За ніч пожежі змогли якимсь дивовижним чином просунутися і проти вітру. На східному краю Октогону запалав храм святої Ірини, на Халкопрачійській вулиці — храм Богоматері.
Ці храми за своїм багатством не могли зрівнятися з Софією Премудрістю, але теж зберігали в своїх стінах багато коштовностей. Два нових вогнища доповнювали стіни розваль і пожарищ, які відмежовували Палатій від міста. Мунд міг тепер обмежитися досить скромною кількістю спостережних постів.
Заліплене кіптявою приміщення сенату перетворилося на казарми. Люди-шакали, шукачі недоїдків війни, засватали готським найманцям трьох майстрів-сріблярі в, які прибули з усім причандаллям свого ремесла: вагами, щипцями, обценьками, переносними кувадлами, тигельками, піддувалами.
Мунд віддав герулам п'ятсот фунтів золота, покаравши Філемута за порожні сагайдаки.
Сам Мунд, який надзвичайно збагатився за двадцять років війн та управління такими провінціями, як Іллірія і Норк, узяв двісті фунтів і віддав їх своїм іпаспистам. Решту було поділено на частки по три фунти. Коштовного каміння не дроблять, його розіграли на жеребки.
Сріблярі спробували організувати скупку під розписку, та готи визнавали тільки кругленькі монети. Невдовзі з'явилися міняйла і скупники — сміливі люди з тих, хто завжди теліпався в обозах ромейських армій. Це була справжня професія, постійна, часом надміру ризикована, та надзвичайно прибуткова, коли таланило. Професіональні мародери довели свою хоробрість, зумівши пробратися через збунтоване місто і вогонь руїн.
Солдати охоче віддавали каміння: брязкальця невідомої ціни, які завтра просто загубиш, якщо не збудеш сьогодні. А торг із золотом затримався. Вмить порозумівшись, міняйла, сріблярі й скупники давали по тридцять п'ять солідів за фунт замість вісімдесяти двох монет. Завбачливі солдати змусили сріблярів виготовляти браслети і намиста, які звичайно не мали нічого спільного з жіночими прикрасами. Браслети робилися у вигляді досить товстих пластинок, які загиналися на руці. Намисто виготовлялося з двох десятків довгих кілець, зігнутих, але, як браслети, не заклепаних,— солдатський спосіб зберігати здобич. Сріблярі брали за виготовлення браслета чотири соліди намиста — п'ять, і кожен солдат намагався випередити товариша. Гурт герулів, які теж хотіли скористатися послугами майстрів, прогнали стусанами. Скривджені повернулися з підкріпленням. Сварка перейшла в бійку, яку ледве спинили начальствуючі. Справа із здобиччю була не жартом, кожної миті труба могла покликати в бій.
Сріблярі смикалися, наче вкушені тарантулом, обпікалися, кривавили собі пальці, обважували, намагалися затиснути в кулак і кинути в кошик з вугіллям закіптюжений шматок золота. На них наступали, штовхали, їм погрожували. Добровільні помічники налягали на піддувала з такою силою, що розпечені жарини вилітали з горна.
Між собою сріблярі перекидалися словечками, не зрозумілими для чужих; це була цехова мова, щоб радитися і перемовлятися при сторонніх. Міняйла грошей, торговці прянощами, рознощики товарів та інші общини-цехи теж мали свої жаргони.
Закон забороняв сріблярам купувати чи переплавляти священне начиння. Майстри змовлялися. Сьогодні вони нечувано поживилися. Чи не втекти до персів, які прихильно приймали візантійських перекинчиків?
Як і решта ремісників, сріблярі складали общину-цех, безжально затиснуту Владою. Префект міста був їхнім богом і господарем, здирник податей — архангелом і катом, їм було заборонено вербуватися у військо, змінювати свою роботу на іншу, виїжджати з міста. Не можна було навіть прийняти чернечу обітницю, хоч як би душа прагла зректися світу. Закони імперії бачили собі державу схожою на ідеальний вулик, де бджоли збирають мед, а самі вдоволь-няються покидьками.