Зберігалися тут і аннали — пощорічні записи великих і малих подій, ці свідки сьогоднішнього дня, який уже ставав днем минулим, ці творіння безіменних авторів, які, розрозтаючись, наче річні кільця дерев, ніби мимовільно дають дорогоцінний матеріал для історії. Не без лукавства і криводушності, як і багато справ людини, ці записи незважаючи на їхню недосконалість, бувають дорожчі за дихання тому, хто в безкорисливому пошуку правди не омине і таємниці священних опочивалень базилевсів.
Найкращим місцем для збереження цінних писань була, звичайно, завівтарна комора Софії. Хранитель актів імперії носив білу хламиду служителів Палатія; готи знали, що євнух не може бути кафолійським кліриком. Спочатку солдати відштовхували скевофілика, як річ, що стає на заваді. Та лайка і погрози дратували, і хтось розтовк безволосе обличчя руків'ям меча.
Забившись на хори, решта бунтарів завалили круті сходи лавами. Покрівля постачала черепицю. Важкі плитки знову посипались на готів, та солдати вже обдерлий ризи з ікон. Олія з розбитих лампад розливалася, вогники затанцювали на скринях з дрібним начинням, свічками й ґнотами. Загорялося дерев'яне різьблення. В дірки даху, де була зірвана черепиця, тягло, як у трубу.
Тілохранитель-іпаспист Мунда передав Арію якесь розпорядження, вже не потрібне старому, бувалому солдатові. У відповідь центуріон вказав на вівтар, повний дерева. Звідти вихопилися такі язики полум'я, що зорі на стелі враз почорніли.
Готи відходили, розкидаючи пачки свічок, розливаючи лампадну олію. Затлілися скрині з ладаном. Задушливий дим застилав базиліку, зникли балки склепіння, товщі, ніж людське тіло. Із Софії Премудрості ринули димні ріки, пахло ладаном. Гинучи, базиліка кадила сама собі.
Останній десяток готів вийшов із храму, перетвореного на геєну огненну, наче Содом і Гоморра. А загалом вогонь очищає. Здобич, узята усмирителями на Софії Премудрості, зарахується бунтівникам, які, як відомо, завжди влаштовують пожежі.
Згодом анонімний автор, звертаючись до подій своєї бурхливої молодості, наслідуючи форми, залишені в спадщину його стародавніми попередниками, писав:
Отці-сенатори, в'язи скрутивши засновнику Рима, іншим сказали:
боги забрали на небо великого Ромула.
А самі тіло вбитого посікли на шматочки Й рознесли по домівках під одягом нишком. Та віддали останки свиням і птиці домашній... Перед подвигом цим які ж бо мізерні гріхи паліївські!
З коштовним хрестом патріарха, який теліпався на залізі нагрудника, ніби золочена бляха на латних грудях бойового коня, центуріон Арій вискочив з базиліки.
Засліплені димом, бунтівники вже не могли бити готів черепицею, та й не до того їм було. Сходи палали, вогонь відмежував від світу всіх, хто забрався нагору. Там діялося досить звичне для всіх воєн і повстань.
Тіла людей, чиї імена залишилися невідомими, падали на брук. Та не всі шукали такого рятунку від нестерпного мордування вогнем і отруйним димом. Дехто з дивовижною стійкістю, властивою людині, не вірив у смерть. Чіпляючись за шви кладки стін, вони намагалися сповзти вниз і ще раз стати на бій з Владою.
Декому в сірому димі ввижалися білі крила архангелів. З криком відчаю боровся молитовний спів: "Боже мій, в руки твої передаю дух мій!" Співали чоловічі й жіночі голоси.
Центуріон Арій безпомильно вказував, куди віднести здобич, скільком залишитися в охороні, кому повернутися в стрій. Не був би він ні начальствуючий, ні навіть солдат, якби не вмів розпорядитися збереженням здобичі. Воюють, щоб здобувати.
Філемут зайняв лівий від сенату край майдану Августе! до самого початку Меси. Сама Меса здавалася безлюдною. Герули, поєднуючи вдар стріли й меча, вишикувалися так, як на початку, з тією різницею, що стрільці розташувалися на руїнах лазень Зевксиппа, а не на сходах сенату, а мечоносці чекали на майдані, щоб прикрити стрільців.
Мунд бачив бездіяльність стрільців — не було цілей. Але і вперед вони не йдуть, отже, остерігаються несподіванки.
Правий бік Меси, не зачеплений пожежею, мав вигляд суцільної стіни, але поколупаної, як бджолині соти. Портики були і дахом для двоповерхових лавок сріблярів, міняйл, торговців пахтивами, прянощами, тканинами, восковими свічками, солодощами і їжею, дрібничками побуту, взуттям, одягом. Над портиками — вікна, вікна і вікна палаців, багатоповерхових будинків. Ворота і в'їзди, вузькі й широкі проходи, завулки, глухі кути, прощілини, барлоги — лише ті, хто тут жив, не ризикували заблудитися в густозабудованому і чи не найбагатшому із старих кварталів Другого Риму. Колись цей квартал був оперезаний восьмикутним муром і зберіг назву Октогона 1 що вже втратила значення.
Купці і торговці постаралися в перші дні бунту винести і вивезти товари. Що залишилося — було поступово розтягнуто. З купола Мілія комес Мунд бачив розчинені навстіж двері, залишки зірваних віконниць. Бачив він і суцільні натовпи на майдані Костянтина, перед входом Меси. Мунд не дивувався затятості бунтівників, візантійський плебс мав давню славу.
Полководець, пустивши вперед чотири сотні готів, спостерігав. Двісті кроків, триста, чотириста. Головна сотня порівнялася з розваллями. Герульські стрільці лишаються позаду. А! Ось що він хотів знати! З усіх заглибин Октогона посипалися озброєні. Хто? Зі щитами, в касках! Мунд зі своїми іпаспистами побіг доганяти готів.
Колись, за старим законом, загони міської варти, ополченці, які називалися демотами, бо їх утримував не базилевс, а міські общини — деми, ходили зі зброєю. Тепер цю зброю, за підказкою когось такого, що випадково зберіг таємницю, розшукали в забутих і замурованих склепах-тай-никах іподрому під трибунами, за стайнями і звіриними клітками.
Залізо й мідь увібрали сморід нечистот, клинки роз'їла іржа, деякі мечі стали схожі на пили, а кинджали, очищені від корости, уподібнилися до веретен; дерево щитів струхлявіло, реміння розсипалося, лати ламалися в руках, з касок випадала гнила шкіра. Та все ж це була справжня зброя — для беззбройних. її нашвидкоруч лагодили, в дірки щитів, проїдені черв'яками, протягували вірьовки, ковалі підправляли і підбивали що було можливо.