— Я б не сказав так,— заперечив Оленячий Ріг,— бо як говорити правду, то ті сухі ребра не дуже заважають Ведмедям у бою.
— А все ж від них тхне...
— Пусте,— відповів Оленячий Ріг,— то так тільки кажуть,— і взявся знов до своєї роботи.
Тепер він обернув свій інструмент другим боком, де ріжок був обтесаний на зразок вузенького долітця. Притискуючи це долітце до широких боків наконечника, він швидко видовбав дві бічні заглибини для розщепин ратища і зробив це так вдало, що коли після закінчення роботи над наконечником приміряв його,— він сидів у розщепі, як улитий.
Отже, Оленячому Рогові лишилось тільки міцно прикрутити його, що він і почав дуже спритно робити. Не одриваючися від роботи, він сказав Печеричці:
— Ось чуєш? Виходь заміж у плем’я Гірських Ведмедів, одразу станеш схожа на суху бадилину; а це ж личить молоденьким дівчатам.
— Тьху, який ти дурний! — сплюнула Печеричка, кинувши, однак, насмішкуватий погляд на занадто вже кощаву Костяку Голку.— А чи ти ж сам не такий? Ось затягаєш, затягаєш пояс, а він усе спадає на ноги.
Це була чистісінька правда. Хоч тепла пора вже давно завітала в Оленячу Долину, однак мисливці живились майже самими корінцями. Олені десь забарилися. На корінцях же, як відомо, ситий не будеш. Тож, замість дальшої розмови, Оленячий Ріг мусив прикусити язика і віддатися своїй справі.
Міцно й моторно працювали його руки, обмотуючи раз по раз кінець ратища. Нарешті, коли прийшов край жилі, а наконечник так затиснуло, наче він вріс у той розщеп, Оленячий Ріг схопився на ноги і швидко зник у кущах. Спис вийшов навдивовижу славний, і тепер йому бракувало лише дичини.
Не встиг ще Оленячий Ріг і сховатися між кущами, як над табором пролунав крик маленького Їжачка. Це не були якісь забавки. Так не кричать діти, розбивши носа. Довготелеса кинулась на крик. Слідом за нею подалась і Печеричка.
Не поворухнулась тільки Костяна Голка. Не мала клопоту ще й з дітьми! І без того нема життя через товсту Печерицю і злостиву Довготелесу. Жуй шкуру та жуй! Хай і жує сама, якщо їй так хочеться!
Тим часом з Їжачком було так: він, увесь скривавлений, лежав на землі, а над ним стояла Сліпа Вовчиця і, припавши до розірваного горла дитини, пила її теплу кров.
Ніколи ще такого не траплялося в таборі Рудих Вовків. Чотириногі, їх щоденні, щонічні приятелі, незмінні товариші в полюванні, охоронці табору,— ніколи не дозволяли собі подібного навіть взимку, в найлютіший голод. Жінки попадали на траву і так почали кричати, що їх почули мисливці у найглухіших закутках Оленячої Долини.
Сліпа віщує страшну небезпеку
Табір перелякався такого вчинку. Для всіх було ясно, що де неспроста.
— Вовки починають поїдати вовків,— сказав Голомозий (йому ведмідь оббілував геть усю голову).— Це недобре. Це дуже недобре. Олені, які блукають тепер у Великому Лузі, олені, яких більше там, ніж у лісі листочків,— не прийдуть в Оленячу Долину або прийдуть і підуть, як тоді, коли з хмари впав камінь, коли розлетівся вщент верх Громового Дуба, коли на Оленячу Долину зійшов Великий Огонь і коли оленячі гурти, а слідом за ними і всі Руді Вовки троє сонць і три ночі бігли геть без упину аж до Сивих Вершин, що лежать на землі Гірських Ведмедів.
Ця мова скувала жахом людей з роду Рудих Вовків.
Але Голомозий, цей Вовк, що мав сили більше за всіх, що носив на шиї тридцять лев’ячих ікл і дев’ять ікл Великого Кота, які він поодбирав у тих звірів власними руками, цей Вовк, у вічі якому довго, без лиха для себе, не могла дивитись ні одна тварина,— потряс над головою списом, і тоді стало знову тихо.
— Лихо, небачене й страшне лихо! — гукнув він.— Адже люди з роду Рудих Вовків — великий і могутній народ. Чи не вони оце після снігу, як барилась і затягалась тепла нора, примусили її зійти на Оленячу Долину? Хай вона опиралась, чіплялась за кригу і голе гілля, насилала вночі морози, а вдень воду із снігом, та хіба-таки, зрештою, не підкорилась бажанню могутніх Рудих Вовків? І як потому почали швидко вбиратися в листя вільхи, осики, берези, дуби, як швидко вийшла вгору із землі трава, як швидко виповзли вужі з нір і залітали по долині хрущі!
— А це правда, це правда! — загукали тоді Руді Вовки.— Вона довго барилась, тепла пора. Довго не було спичаків, рогози і кропив’яних корінців. Але Вовки взялись до діла, взялись до діла всі до одного, і воно все з’явилось. Руді Вовки — великий народ. О, вони наполегливі й непоборні!
Тоді жінки, порозпускавши волосся, посідали на землю, чоловіки, розгорнувшись широким і густим цепом, рушили до Сліпої Вовчиці.
Сліпа Вовчиця дуже добре бачила рух серед своїх двоногих братів, однак їй і на думку не опало, що вони мають щось чинити супроти неї. Тож, замість тікати, вона лагідно закрутила хвостом і лягла на живіт поруч із своєю маленькою Волохатою, що одчайдушно розривала землю, де оце тільки заховався жучок. Людське коло тим часом стягалось все дужче і дужче, і коли мисливці зійшлися так, що поміж ними не проскочило б і мишеня, наперед вийшов Голомозий і обережно, але рішуче ухопив Вовчицю за в’язи. Двоє інших людей тут же скрутили їй ноги. Перелякана, передчуваючи щось недобре, вона заскімлила і почала щосили рватись із рук. Маленька Волохата нічого не розуміла. Дивлячись на люте пручання мами, вона теж заплакала, підвівши мордочку вгору. Але на цей плач ніхто не звернув уваги.
Сліпу Вовчицю поклали під високим дубом осторонь від таборища. Тим часом уже звечоріло. Жінки й діти зносили паліччя й хмиз, чоловіки своїми кам’яними сокирами рубали підлісок, накладаючи зрубані дерева у височенні кладі для вогнища. Як усе вже було готове, як спалахнув хмиз та сухе паліччя, як зашумів і забурував вогонь, як потяглись до неба густі хмари їдкого диму і ліс навколо засяяв багряними відблисками вогнища,— тоді раптом десь з глибини лісу почулось якесь моторошне фурчання.
Нагадувало воно не то виття якогось жахливого невідомого звіра, не то стогін дерева у зимову люту бурю. Здавалося, що якийсь велетень, прив’язавши до мотуза сотні порожніх оленячих кісток, закрутив їх разом у повітрі,— так ревло і свистіло довкола.
Жінки й діти ту ж хвилину попадали на землю і, не підводячи голів, не озираючись, не відділяючись від землі, поповзли геть до табору.