Кельнер Маноло Перона почастував їх кавою, а дон Лотаріо офірував йому на віддяку кілька білетів лотереї Пресвятої діви, покровительки виноградників.
Того дня було спродано багато квитків, і на Мадрід відходило аж три автобуси. Довкола них товпились від'їжджаючі та проводжаючі. Матері виціловували своїх синів-солдатів, немов ті вирушали до В'єтнаму, а гладкий Фараон, котрий також їхав до столиці скупитися й "провітритись", пристав до гурту Плінія ї дона Лотаріо. Двоє дівчат студенток у куцих спідничках, одна s них гирява, жували гумку. Все це строкате товариство доповнював актор-пародист Караколільйо родом з Томельйосо, що мешкав тепер у Марселі й зажив там неабиякої слави. Приїжджав сюди на похорон батька, що не завадило йому вирядитися в костюм андалусійського крою, щоправда, з жалобною стрічкою майже під пахвою, і в черевики до танців. Він ходив вихиляса поміж своїх родичів і шанувальників, які побожне Дивилися на нього.
Фараон, щиро прагнучи зробити Караколільйо приємність зауважив, що він дуже добре зберігся. На що той їдко відказав що зберігаються сардини, а він не є риба, а чоловік. Фараоі пирснув, почувши слово "чоловік", після чого додав примирливо:
— Нема чого сердитись, я від щирого серця. [288]
— "Від щирого серця"! — буркнув актор. — Таке можеш говорити старим. А мені до старості ще далеченько.
Водій натиснув клаксон, попереджаючи про від'їзд. Пліній розпрощався зі своїми жінками без поцілунків та обіймів. Подорожні зайняли місця в автобусі, і коли Пліній збирався зробити те саме, надбіг задиханий Брауліо.
— Мануелю! Візьми ось у дорогу! — І подав йому дволітровий бордюг з вином.
— Дуже дякую, Брауліо. Ти, як завжди, передбачливий.
— Я вам заздрю.
— То поїхали з нами!
— Може, навідаю вас пізніше.
— Дивись же, неодмінно!
— Вино торішнє. Ти знаєш яке.
Грегорії набігли на очі сльози розчулення. Донька усміхнулась до Брауліо. Мануель, ставши на приступці у дверях автобуса, помахав рукою на прощання.
— Ти в цьому вбранні схожий на фельдшера, — недоречно зауважив Брауліо.
— Чому саме на фельдшера?
— Чи я знаю...
— Пане Мануелю, рушаємо! — шанобливо попередив водій.
Пліній по-дружньому скуйовдив Брауліо чуба, ще раз поглянув на своє жіноцтво й причинив дверцята.
— Хай живе Пліній — слава нашого міста! — почулося зненацька.
То був Клавете. Багато проводжаючих потішено обернулось до нього.
— Хай живе Пліній — найсвітліша голова Томельйосо! — загорлав той знову.
— Хай живе! — завторував йому натовп.
— Хай живе Пліній і наша сестра Грегорія! — загукав Клавете.
Коли автобус рушив, усі замахали руками. А Мануель підніс руку до капелюха, немов до дашка кашкета.
— Дай лишень ковточок, Мануелю! — перш ніж всістися, попросив Фараон.
Він пив довго й обережно, щоб не заплямити собі піджак.
— Чудове вино! — похвалив, витираючи губи. — Але Брауліо відстав од часу. Бордюги давно вийшли з ужитку. Тепер вино возять у термосах.
Автобус в'їхав на вулицю Сокуельямос. Дон Лотаріо і Фа-раон сиділи поруч. Пліній — по другий бік проходу, побіля доньї Марії де лос Ремедіос дель Барон, ще молодявої жіночки. Вона віддавна мешкала в Мадріді, а в Томельйосо мала свою землю. [289]
Навідувалась туди лише на винобрання або з якоїсь оказії на кілька день.
Більшість подорожніх — люди скромні, що відкинулись од землі й перебралися до Мадріда. Були серед них ремісники, молоденькі дівчата з обслуги та інший люд, що нечасто подорожує.
Коли поминули містечко Педро-Муньйос, Пліній зайшов у розмову з доньєю Марією де лос Ромедіос. Дон Лотаріо дрімав, насунувши капелюха на очі, а Фараон стиха хропів.
Донья Марія говорила про врожай і град, але раз у раз її очі дивно зблискували. Пліній, котрий вже не знав, що й думати, невдовзі переконався, що вони зблискували воднораз із припливом крові до обличчя, й вона червоніла по саме волосся. Щоб приховати ті прояви жіночої осені, бідолашна обмахувалася віялом і примовляла:
— Та й душно!
— То правда, — погоджувався Пліній, хоча був іншої думки про температуру та її причини.
Коли хвиля крові відринала, шкіра його попутниці прибирала молочно-білого кольору з полиском алебастру, і донья Марія де лос Ремедіос заспокоєно усміхалась, примружуючи гарні очі й показуючи дрібненькі зуби. Під темною тканиною сукні рівно підносилися й опадали перса, дещо вже прив'ялі, але досі знадливі. А коли вона порушалася на своєму місці, довкола неї розпросторювався приємний запах чисто вимитого й напахченого тіла. Час од часу світлі волосинки над її горішньою губою вкривалися крапельками поту, а вуста ставали апетитними, мов заморожений фрукт.
Чоловік доньї Марії де лос Ремедіос, родом з Таранкона, помер невдовзі по війні. У шлюбі вони прожили всього кілька років. Тепер вона мешкала в Мадріді зі своєю матір'ю. Оскільки вдруге заміж не вийшла і не шукала розради в своєму удівстві, то на цьому й скінчила біографію жінки, так і не заживши життьових утіх.
Автобус мчав автострадою між дерев з пожовклим листям і попелястими стовбурами. Збезлюднілі внаслідок масової міграції містечка стояли в сумній самотності. Покинуті будинки. Бари для водіїв вантажівок. Бензозаправні станції. Реклами кока-коли...
Донья Марія зітхала. Фараон хропів. Дон Лотаріо куняв, Пліній чув у своїх кістках меланхолійний поклик осені. Він думав про крихкість і нетривкість того, що ми називаємо життям Образки краєвиду, супокій затягнутого хмарами неба й безнадія дерев навіювали йому спогади про давноминулі події, обличчя людей, відбиті у люстрах казино, імена, написані вже на плитах надгорбків чи родинних склепів. [290]
Так, життя спливає крапля по краплі. Відходить безнастанно, бо немає такого вічного джерела, яке б повернуло нас до витоків. Маленька несправедливість природи. При самому початку так багато, а затим — анічогісінько. Ми як той скорозшивач днів, з котрих кожен настромлюється на дротяне кільце, аж врешті не стає місця ні для чого нового між палітурками. Що не день, то менше діємо в околишньому світі й поринаємо у внутрішній світ своїх спогадів. З плином часу ми уподібнюємось до замкненої скрині, до покою без дверей, бордюга без чопа, аж до утворення такого міцного, концентрованого й підступного трунку, що він витравлює наші останні рушії, спалює звивини мозку, дірявить слабке серце і робить нас безпорадними.