Так і сталось. Того дня, коли його стражниці, як він знав дрімали своїм звичаєм по обіді у вітальні, тихенько піднявся на гору й накрутив номер Пелаесів... До телефону підійшла Алісія "Це Маноло, Маноло Пучадес. Я прошу вас визволити мені [372] звідси. Я під замком, приходьте негайно... Маріє, це ти, Маріє? Це я, Маноло, твій Маноло. Приходь! Приходь швидше..."
Ледь він продиктував їм адресу вілли, як у дверях з'явилися стривожені Марія де лос Ремедіос та її мати. Не мовили ані слова, зачекали, доки він зійшов до підвалу, і вперше за тридцять років замкнули його на ключ. Десь за півгодини двері відчинились, і до кімнати увіпхнуто двох стареньких — переляканих і водночас кумедно відважних.
Упізнавши їх, він дізнав одного з найхимерніших вражень у своєму житті. Це не були сестри Пелаес, старші на тридцять чотири роки. Це було щось інше. Йому здавалося, що він бачить тридцять чотири роки історії у тілесному втіленні, сконцентровані в муміях, котрі втекли з Ескуріалу чи іншого музею. Вони являли собою щось неймовірне — воскреслу історію, витягнуту з домовин, з музеїв, зморщену, потемнілу, без ореола. Спорохнявілий час, магічним чином прикликаний перед очі у наймізернішій, найогиднішій поставі. Це було віддзеркалення його власної руїни, його власної мертвотності, його безповоротно змарнованого життя. Й Іспанії, яка пробувала без нього, недолуга й вичерпана. Це був символ всього того, чого він не міг прожити. Рештками того, що минулося й не могло вже вернутись.
— Ясна річ, якби він хотів, — зітхнула Марія, — за тридцять років знайшов би оказію... Від нашого тата у нас лишилися зв'язки у вищих колах. Тридцять років...
Пучадес досі стояв біля вікна. Алісія роздивлялася на свої руки. Марія вередливо закопилила губу, мов та дитина. Пліній згадав про кімнату духів, про манекен у республіканському мундирі з фотокарткою, припасованою до шиї, й нашитим сукняним серцем.
Тридцять років мовчання для Пучадеса. Тридцять років панування для Марії де лос Ремедіос. Плінія аж дрож узяв, який він, своїм звичаєм, визначив як історичний.
Марія раптом схлипнула й зайшлася сухим плачем без сліз.
Пучадес зиркнув скоса на неї і відвернувся.
— Маріє, прошу тебе! — не дуже переконливо озвалась Алісія.
— За тридцять років... за тридцять років... — повторювала Марія з дитячою впертістю, — не знайшов часу дати про себе знати... Ви можете в це повірити, Плінію? А тепер навіщо це? Подивіться, Мануелю, подивіться на моє зморщене обличчя! Куди мені тепер? — раптом закричала вона з надривом. — А я марила про дітей! — і, уткнувшись обличчям в стіл, знову зайшлася плачем — чорним, безнадійним.
Пліній запитально поглянув на Алісію. Та лиш стенула плечима, [373] немов кажучи: "Бідолашна! Цього слід було чекати. Вона ле така, як я". Потім поклала руку сестрі на голову:
— Заспокойся, Маріє! Заспокойся! Ніколи не є запізно... Марія випросталась, уся в сльозах, з невидющим поглядом, ледь стримуючи лють, і верескливим ламким голосом, дивлячись у спину Пучадесу, заговорила, затинаючись:
— Маноло, присягнись, присягни пам'яттю своїх покійних батьків, що ти ніколи цього не хотів! Що то все вона! Що то вона тебе примусила! Присягнися!
Чоловік не відповів. Навіть не обернувся. Лиш у розпуці поклав руки на шиби вікна, як, певне, робив тисячі разів за ці тридцять років.
— Прошу тебе, Маріє, заспокойся! — крикнула Алісія, підводячись і намагаючись усадовити сестру. — Заклинаю тебе пам'яттю наших батьків, заспокойся!
Але бідолашна Марія, така маленька, руденька, випромінювала нездоланну енергію:
— Присягнись! Пучадес ані ворухнувся.
Алісія обняла сестру і, теж заплакавши з розпачу, почала голубити її й цілувати в чоло:
— Марі! Заради пам'яті мами, прошу тебе! Заспокойся, Марі... Сестричко...
Вона цілувала її з такою ніжністю, так ревно плачучи, що Пліній відчув, як до горла йому підступив зрадливий клубок, а на очі набігають сльози.
— Марі! Марі! Чи варто так перейматися? Адже ми, як і завжди, разом.
Врешті-решт Марія трохи заспокоїлася, й Алісія пригорнула її до себе. На кілька хвиль вони застигли так, склавши одне тужливе ціле. Алісії таки вдалося всадовити сестру на місце, а сама стала коло неї, пригладжуючи її розкуйовджене волосся.
Чоловік уперто не відходив од вікна. Пліній машинально потягся за сигаретами. Останні сонячні промені мов списи простромлювали шиби вікна, огортаючи постать Плінія кривавим ореолом.
Нараз рвучко розчинилися двері. На порозі стояли донья Марія де лос Ремедіос дель Барон та її мати. Мати тримала обіруч дубельтівку. Вперше на її обличчі читалася втіха, а в очах — радість. Пліній, дивлячись на цих двох жінок і на мисливську рушницю, сміявся в душі, наче це його мало обходило Марія де лос Ремедіос була спокійна, хоча й не усміхалась, як звикле. Стара націлила дубельтівкою прямо в Плінія.
— Ані руш! — сказала вона хриплим голосом, в якому вчувалася зловтіха. [374] Пліній, котрий був підвівся з місця, коли вони зайшли, так і застиг, спершись руками на спинку стільця.
І тут, дивлячись на Пучадеса, подала голос донья Марія де лос Ремедіос:
— Вже час. Якщо хочеш їхати з нами, то поквапся! Ти вільний у виборі. Ось свідки, що я тебе не силую. Настав час, коли позинен обрати свій шлях у житті: їдеш з нами або ж залишаєшся з оцими... — При останніх словах її обличчя, завжди дипломатичне, погордливо скривилося.
Пучадес слухав її незворушно й без страху.
— Ти жив зі мною розкошуючи тридцять років, щоправда в досить незвичних умовах. І раптом ні сіло ні впало покликав їх. Ось вони! Ще раз прошу тебе, вибирай!
Певне, в цю мить у мозку Пучадеса точилася суперечлива боротьба спогадів і прагнень, зненависті й жаги, що він їх зазнав протягом довгих років. Стояв нерухомий і незворушний.
— А ви, Мануелю, як представник влади, — провадила донья Марія де лос Ремедіос, дивлячись на нього, — спитайте, йде він з нами чи ні... Якщо вирішить залишитися, моя мати і я негайно підемо.
Вся її постать, аж до білосніжної шкіри, розхвильованих грудей, світлого пушку над горішньою губою й темних очей, виказувала занепокоєння й страх.
Пліній, здавалося, завагався. Не подобалась йому роль судді у цій дивній і печальній справі. Йому було до болю жаль сестер Пелаес — таких маленьких, слабеньких, руденьких, ласкавих і незрадливих, але розумів, що на місці Пучадеса прислухався б до голосу крові й, напевне, вибрав би знадливу Марію де лос Ремедіос... А там би вже зметикував, що робити з тією узброєною шкапою... Але вибрав би тільки її. Він ледь не усміхнувся, піддавшись скорше своїм думкам, аніж драматизмові ситуації, й, зиркнувши на Пучадеса, промимрив: