— Що за підручники сів?
— Ні, взагалі... що це нормально.
— Слухай, відчепись! Я тобі хто? Прокурор? — сердито відказує брат і відвертається.
— Ну, добре. Годі байок. Час карасиків полохати! — Серафим схоплюється, двічі присідає і біжить уздовж застиглої води, старанно гупаючи ногами. — Раз, два! Раз, два! Ей, карасики глухі, ви потрібні для ухи! Раз, два! Раз, два! Випливайте з берегів, Вова юшки захотів! Раз, два! Раз, два!
Ліс відповідає багатоголосим відлунням.
Скоро захеканий Серафим з'являється з протилежного боку і наївно питає:
— Що, нема? — й розчаровано дивиться на червоні, мов стручки перцю, поплавки.— Ні, треба таки поїхати на Річище. Сюди пару щупаків, то рухалися б карасики!.. Володь, ти чого скис? Подивись на Серафима! Продаю оптимізм! Продаю оптимізм! Купуйте оптимізм! Ага, анекдот про Серафимову енергію. Мама каже:"В нашого сина багато дурної енергії!" Батя каже: "Це ж прекрасно! Це означає, що наш хлопчик — геній". Син каже: "Ні, тату. Геніальність — риса спадкова. А в нашому генеалогічному древі, здається, і не пахло геніями". Мама сердиться, а батя і син регочуть. Мораль: батя і син нарешті порозумілися... Володь, може, ти надто вимогливий до своїх? Він, скажи, обманював маму, зраджував?
— Послухай, Серафиме, давай краще не будемо про них. Мовби їх і нема на світі!
Серафим розгублено переступає з ноги на ногу перед вкрай роздратованим братом, сідає:
— Усьок... Більше не буду... — Помовчавши, додає винувато: — Язик мій — ворог мій... — Згодом пропонує: — Володь, а давай поборемось.
— Знайшов дурня з самбістом боротися!
— Покажу два нових прийоми. Не хочеш? Як хочеш. Тоді я ще пробіжуся. Ей, карасики глухі, ви потрібні для ухи! — Серафим знехотя встає і рушає уздовж спокійної води. Враз зупиняється. — Ого! Нічого собі!
Тої ж миті на гребельку виповзає біла, як літня мирна хмарка, "Волга", і її нікельовані прикраси весело зблискують під променями байдужого сонця. Хлопці зачудовано зирять на це диво техніки в нетрях природи, диво, з якого вилазить дівчина років так на двадцять і чоловік років так на сорок. Дівчина обсмикує квітчасте платтячко, потягується, як після солодкого, щасливого сну, захоплено дивиться на водне плесо і вигукує:
— Боже, як тут красиво, Іване Панасовичу!
— А я що казав? — Іван Панасович пригортає дівча. — До обіду цей райський куточок у нашому розпорядженні. Зараз я коньячок дістану,— і йде до багажника.
— Номери державні. Цей Панасович — шишечка! — шепоче Серафим, ховаючись за кущем. Далі він озирається і помічає, що його двоюрідний брат зблід і напружився. — Ти чого, Володь?
— Тсс...
— Та-ак... — В очах Серафима спалахують бісики, він вискакує з-за куща: — Кахи-кахи! Раз, два! Ей, карасики глухі, ви потрібні для ухи-и!
"И-и-и!" — повертає похмурий ліс дрібняки на здачу.
Дівча витріщилось на Серафима, як на чудовисько з озера Лох-Несс. А Серафим — у нього таки біс уселився! — починає танцювати і притупувати: "Раз, два! Раз, два! Випливайте з берегів, Вова юшки захотів!"
— Шмаркачі! Хулігани! Скрізь вас повно! Скрізь ви горлянки дерете! — Іван Панасович поспішливо зачиняє багажник, вони ховаються в кабіну, й біла "Волга" граціозно, як лебідь на воді, розвертається й пливе до асфальту — шукати інше красиве місце на лоні природи...
...Додому йдуть мовчки. Минають ліс, прим'яту траву, де зідпочивали після несподіваного змагання. Перед носом Володимира теліпається новий рюкзак Серафима з каструлею, триногою
і різним рибальським начинням. Володя сходить зі стежки, й вони ступають поряд. Очам відкривається панорама міста, по якому пливе пелехата тінь від білої хмари.
Серафим зупиняється, якусь хвилю стоїть там, де зранку займався акробатикою, озирається на ліс.
— Володь, вгадай, чого я в самбісти записався?
— І чого за підручники сів?.. Не знаю. Ходімо.
— Щоб бути сильнішим за них і потім чавити цих слимаків вонючих. Е-е-ей! Слимаки! — кричить раптом на всі долини і гаї, на весь ліс, на весь білий світ Серафим. — Ану виповзайте на поверхню, я вас буду чавити! Отак! Раз! Раз! Смерть паразитам! — і з його очей котяться скупі, може, останні дитячі сльози.