Розвага

Страница 16 из 27

Голота Петр

Так вони доїжджали до Севастополя. Людмила переодяглась і ще покращала.

— Севастополь! — гукнув кондуктор, і вони аж полякалися. Тут їм доведеться розлучитись. Поцілувались іще в вагоні, щоб не прилюдно. До Харакса треба їхати автомобілем. Людмила в голубій шовковій блузці та в гарній короткій спідниці стояла на пероні. Газовий червоний шарф легенько гойдався вітром. Біля неї стояв жовтий фанеровий чемодан. Вона тримала в руці жовту шкіряну сумочку й красивими японськими очима дивилась на Анатоля, що сидів у авто. Авто рушило, Людмила замахала біленькою хусточкою, а Анатоль картузом. Довго дивився він на перон, поки в натовпі не зникла голуба блузка.

Сумно.

Нарешті сум став розвіюватися, і якась невідома радість влилась у груди. Авто легко й швидко мчало. Край міста Севастополь чомусь нагадував руїни. Хатки, як коробочки, поприлипали, повгрузали в глиняні та в жорствяні гори, а біля них ворушаться залякані, заклопотані мешканці. За містом кам'яні гори здіймаються вище, а в них повдовбувано хатки з одною лише лицевою стіною; своїми задимленими дверима й шибками, часто затуленими подушкою, вони нагадували кузні при дорозі. Часом вибіжить собака од хатки, ліниво гавкає на авто й безнадійно вертається назад, а то кури гребуться при дорозі й, забачивши авто, тікають, аж вітром їм спини роздуває. Авто мчить. Севастополь зникає за горами, й перед Анатолем вимальовуються нові чарівні краєвиди. Він то в'їжджає у глибоку зелену рівнину, оточену з обох боків кам'яними горами, то злітає з долини вгору й дивиться на ту долину вниз. Гори здаля здавалися то синіми, то фіалковими, а поблизу вони місцями зелені, зарослі кущами низеньких дерев, місцями жовті, наче взялись полум'ям, місцями сірі або окутані білою, як сніг, хмарою. А то ще тягнеться довжелезна стіна, як обрізана ножем, складена з сили-силенної різних плит, придушених одна одною. Тут хочеться сказати словами поета:

…І плитами у скелі кам'яні

Здушились міцно, міцно давні дні.

Авто робило жахливі зигзаги, здавалося, що воно заплутається в оцій вузенькій кам'яній дорозі або зірветься з височезної гори й полетить у долину, що ледве маячить унизу маленькими хатками, городинами, як клітинки порожнього щільника. Маленькі хатки, люди, худоба здавалися цяцьками, що ворушаться, і це смішило Анатоля.

Анатоль скинув кашкета, й вітер схопив, рвонув його чуба, тріпав у всі боки, наче хотів вирвати з голови, розкидати й розвіяти в оцій чарівній і чужій місцевості. Ось авто влетіло в темні Байдарські ворота й загуркотіло так, наче з неба Анатолеві впала на голову ціла гора заліза, того, що криють будинки. Залізо впало, ляснуло й замовкло. За Байдарськими воротами перед Анатолем далеко-далеко внизу, як на тім світі, засиніло море. Недалеко біля берега плавають шлюпки, наче гарні птахи, а шум моря збуджує якісь невідомі почуття.

Дорога була довга. Незабаром і ніч. Вона вкрила простори темно-синім укривалом, спочатку теплим, а тоді холодним, і Анатолеві довелось надіти картуза. Уже не було видно красивих краєвидів, був лише шум моря, дерев і авто.

Авто било перед себе пронизливим світлом, яке на мить показувало то стовпа, то гори, то якісь зелені ворота або кілька возів з мулами, і тоді дядьки щось кричали, вигукували на адресу шофера. Ось авто влетіло в якусь нору й загуркотіло так, наче під землею різалося сто чортів. Далі в Анатоля над головою звисла величезна сіра гора з дикого каменю. Тінь од неї ворухнулась разом з авто, шалено закрутилась, як у дикому танці, тоді розбилась в дріб’язки й таємниче зникла позаду автомобіля.

Авто їхало в кримській ночі, як у темно-синій норі, скажено гуло, робило такі страшні повороти й так близько їхало над морем, над проваллям, що серце хололо й мимоволі згадувались Тоня, Зіна, Людмила й уся рідня та гарні знайомі. Але авто їхало і їхало без ніяких катастроф, і доводилось довіритись шоферові. Анатоль відчув безмежну прихильність до шофера. Він подумав: треба мати мужність, відвагу, вмілість та бути генієм, щоб стати кримським шофером. Авто зупинилось, і шофер сказав:

— Харакс.

Анатоль, крім уже заплачених грошей, подарував шоферові червінця, і шофер сказав:

— Ви знаєте, що значить по-грецькому слово "харакс"?

— Ні.

— Слово це значить — радість. Хай же вам тут буде хороше й так радісно, як каже це слово.

Анатоль утонув у нічній темно-синій прохолоді Хараксу.

XVI

Лікар оглянув Анатоля й приписав йому морські ванни од нервів, франклін од болю голови та гальванізацію хребта, бо болить у попереку, та на сонці грітись. Оце і все, чим хворів Анатоль. Легені здорові, серце як у вола. Перша процедура, яку він прийняв, була морська ванна. Він вліз по шию в теплу на 18° воду й завмер. Йому було приємно. Вода мала не то біло-зелений, не то біло-синій колір і так гіпнотизувала, що Анатолеві здавалося, що він здоровішає відразу. Зразу він нічого не думав. Простяг ноги, й вони видались йому такими тонкими та викрученими, як у каліки, що йому зробилось аж страшно. Він витяг ногу з води, і їй повернувся природний вигляд. Так само й руки.

У воді пальці були тонкі, як ниточки, і завдовжки з метр. Він швидко виймає руку, обдивляється її й сам собі усміхається. Потім став думати. Перша думка була про дружину. Але ця думка була коротенька. Увірвалась вона тим, що дружині без нього житиметься непогано, з голоду не вмре, бо він їй залишив шістсот карбованців. Він уявив собі станцію й прощання з Тонею, а з вікна виглядала Людмила. Ага, Людмила. Тут думка про Тоню увірвалася. Людмила стоїть у голубій кофточці на севастопольському пероні, серед натовпу, махає йому біленькою хусточкою й солодко всміхається японським прорізом очей, а в цих очах кипіло прощання. А він сів у авто й махав їй картузом, аж поки голуба кофточка не розтанула в гущавині заклопотаного натовпу. Анатоль сьогодні неодмінно напише листа до Севастополя. В нього є адреса.

З ванни Анатоль іде до електричного кабінету. Сестра садовить його на білу лікарняну табуретку коло біленького столика, на якому електричний апарат, запрягає йому шию й спину якоюсь брезентовою шлейкою, до якої од електричного апарата прироблено дротики, і Анатоль відчуває, що йому по потилиці й по спині лазять колючі дрібненькі комарі. Сестра питає, чи не боляче. Як боляче, вона дає менше струму, як не боляче, тоді вона робить так, що на спині й на потилиці наче хто жменею сипнув колючих комарів.