Заснув Довженко геніальний,
повік заснув... Про людства весни,
син зачарованої Десни,
ти мріяв... Приклад свій повчальний
лишив живим ти, щоб у них
віками жить. Бо ти — мільйони
синів України сумних.
Ти смерть безсмертям переміг,
але недовго буть сумними
твоїм синам, о краю мій!
Уже пливуть заводів дими
як знак, що прийде день новий.
І край мій зоряний злетить
багряним стягом у блакить,
щоб сяяти в безмежних роках...
І у містах ясних, широких
вкраїнська мова зазвучить
під золотого неба шати
і буде вічно в них звучати...
Нехай зігнули у дугу
колись Івана Кочергу,
неначе райдугу тугу...
Та пам'ятатимуть дугу ту,
зубами вибитими люто,
тих, хто, як райдугу тугу,
згинав Івана Кочергу.
Безсмертний вщ. А той, хто гнув,
у небуття, у тлінь загув,
хоч він і ходить, і говорить,
і "ратує" за все нове.
Та мертвий той, хто свої твори
ще за життя переживе.
А Кочерга. Твій труд упертий
навік лишився між живих.
Щасливий той, хто й після смерті
живе у образах своїх!
Люблю тебе, моя ти пісне,
за те, що ти така дзвінка.
Тіка все темне й ненависне
од Федора Маківчука.
А ще люблю Кавалерідзе,
Минка, і Гундича, і Нідзе,
люблю я Гмирю й Гнатюка.
Як брат, іде в безсмертне коло
рум'яний Ворвулів Микола.
Аплодисментів землетрус
він виклика натхненним співом.
Я думав, що він білорус,
а він — вкраїнець! Слова дивом
чарує він (те слово щире)...
Моя любов цвіте до Гмирі,
як соняшник той золотий,
коли чоло він повертає
у час вечірній, голубий
і слуха, як зоря співає...
Ще Мілютенка я люблю
і Добровольського, титана
не лиш на сцені, а й на зріст.
Людина, красень і артист,
він назавжди, як блиск зорі,
зачарував мене в "Петрі",..
О пісне! Темне ти все ниць кинь,
його на попіл ти розвій!
Стоять Юра і Крушельницький,
Пономаренко і Ужвій
І славлять, та на жах тьми бандам
народ і партію талантом,
а може, й генієм, це так.
Земля ж бо наша ідеальна,
а Україна геніальна!
Вона в Комуни світлі дні
мчить на багряному коні,
в залиті сяєвом дороги,
як символ ранку золотого.
Люблю я всіх, хто серцем чистий!
До бідних сповнений жалю,
не лиш письменників, артистів, —
я й композиторів люблю.
Що імена! Вони інертні.
Коли ми всі, ми всі безсмертні!
Не тільки люди, а й трава,
і дерева, і сонце, й квіти...
Все умира і ожива,
щоб в інших формах вічно жити..
Живуть хай Київ і Москва,
і кожний той, хто жить достоїн.
Добра і правди світлий воїн,
з піднесеним до зір чолом
іде він кроком міліонним
і шле привіт безсмертним гонам
любов'ю, піснею й трудом...
Ти, як і я, лани криваві
пройшов у той далекий час,
як і Ковінька, друг ласкавий,
що усміхом єднає нас.
Подільське сонце... грізні трави..
А в серці — зоряний Донбас.
Ось лави наступа підкова,
і гостро блискають штики...
Це йде на білії полки
Житомирська юнацька школа,
і кашляють броневики...
В дозорі я... За мною лава,
Проскурів вже, а не Полтаву
обороняють козаки...
Але уже не од червоних,
а білих... передав штику
я волю всю, всю юнь грозову...
А на мені кашкет військовий
германо-польського зразку.
Я йду й зітхаю гірко-гірко.
Як жаль, що над чолом моїм
не сяє в даль червона зірка.
Ах, той снігів тривожний дим,
тривожні гони ті і сажні,
і ті сліди, що йшли в Деражню
з доріжками од кулеметів,
де сумно сяяв штик поета..
Болото... А на ньому кров
густа й замерзла...
Сніг — як з шовку...
І ти, Борисе, десь ішов
на ката в залізничнім полку.
В очах — ненависть і любов...
Той сніг і в жилах юна кров...
Я йду і диха, наче з горна,
снаряд, і гук, як на току...
В руках моїх гвинтівка чорна
та ще й англійського зразку...
Як тяжко згадувать, Борисе!..
Це травма на усе життя.
Ось броневик по рейках лізе,
щоб зупиняти серць биття...
Давно, давно... О даль грозова
й сніги, криваві од зорі!..
Розбили армію Слащова
червонії богатирі,
але не ми. Полон, Одеса.
Червона Армія. Бої.
А потім, наче сині леза,
побачив очі я твої.
Ти ж не куркуль і не попович,
мій Антоненко-Давидович!
Ти поклонивсь полків могуті
й червоній правді. Ти вже дід.
За що ж тебе терзали люті,
як і Ковіньку, двадцять літ!
Дивився ти в гарматні жерла
і йшов на смерть за свій народ.
За що ж літа твої пожерла
ота сволота із сволот!
Брехню вона за правди перла
нам видавала в чорні дні.
Й брехня їх, квітами повита
(щоб чорта заховать копита...),
здавалась правдою мені.
О рідний вітре український,
ще й досі в серце так пече,
як показав мені Дубинський
своє розрубане плече...
Він кров пролив за нас червону
він був червоним козаком...
І я ковтнув сльозу солону
й поник зажуреним чолом, —
коли пішов герой од мене.
І небо плакало зелене,
і сонце мов спинило біг,
що й цей був в таборах страшних.
О краю мій, мій сад вишневий,
ти вийшов на бетонний шлях...
Лице Нарубіної Єви
я бачу в розпачу сльозах,
над хвилями Славути бачу...
Над горем матері я плачу...
Це там, де мрії лоз і трав
І все, як райдуга гаряча,
Славутич дочку в неї взяв...
Знов застить зір туманна плівка...
В очах її одчай і жах...
Брати! У Єви на очах
пропала золота голівка...
Я ніби, чую плач і крик...
Я чую муку непогасну...
За що ж її, і так нещасну,
навік покинув чоловік?