Як жалко Бабеля! Я з ним
іще в Одесі був знайомий
в двадцятім році, молодим.
Йому "Махна" в двадцять четвертім
(я був тоді таким упертим!..)
читав. Одсовувавсь од мене
він, а у вікна — день, блакить...
проказуючи: "Буде бить..."
Як серце билося шалене!
О ні, мій Бабелю, не я!
Не я, не я, не я, не я!
Не буду бить, не бив я зроду
синів єврейського народу,
бо я Вкраїни вірний син!
Чи довго вже співать про це,
що в серці вічними огнями,
що все пливе перед очами?..
Відбило небо озерце,
а серце — даль, розривів брами
І Моті Гарцмана лице,
залите кров'ю і сльозами...
Віддав народові він спів
і в чорні, грозяні години,
як міліони трударів,
упав в боях за Батьківщину,
хоч він і у підвалі жив.
Та спи, мій брате, без печалі,
ні, линь вперед на горе злу!
Твоя дружина не в підвалі,
і хоч жаліється усюди,
що має пенсію малу,
та більше матиме. Так буде.
Бо є ж на світі добрі люди.
їй, — хай себе вже не тривожить, —
Максим Тадейович поможе,
бо він же син Країни Рад
та ще й до того депутат.
А це великая прикмета
у академіка й поета.
Я б допоміг їй, та не в силі, —
не депутат я, друзі милі,
не академік, друзі, я...
У мене ліра лиш моя.
її не проміняю, щиру,
я та на жоднії мундири,
бо я не шляхтич, не естет
і не казьонний я поет,
Я йду з народом в щастя брами
і славен співом — не чинами!
Тому й мій голос, наче дзвін...
Бам! Бам! Вам! Бім! Бам, бім! Бам, бов!
Ми всі — озброєна любов!
Як вияв України духа,
стрункий і стриманий Гречуха.
В мені він бачить не раба.
Чи так, товаришу Скаба?
Я вам писав листи з біди,
бо я — із нервів, а не з дикту.
Але симпатія завжди
народжується із конфлікту.
Так і у мене щодо вас,
мене ж бо породив Донбас.
Я весь — Донеччини дитина,
тече в мені шахтарська кров...
А на Донбасі — там любов
поміж серцями солов'їна...
Там звикли люди в правді жить...
Коли дружить — так вже дружить,
а ненавидіть — так всім серцем!..
Там — душ незмірена блакить,
там слово правди кожне з перцем.
З братами я в безсмертя йду,
й між нами Льоня Вишеславський,
і в даль ідуть в однім ряду
Шумило, Ваш і Богуславський.
Так. Баша Якова люблю
за душу і за совість чисту.
Йому я шану віддаю
як золотому комуністу,
що словом зоряним цвіте,
бо в нього серце золоте!
Шумило! Він шумить давно,
так, як шумить Дніпро з потопу.
Як Пушкін, — мовою вікно
він хоче прорубать в Європу,
щоб знали скрізь в ці дні грозові
що значить українська мова!
А Богуславський! Краю мій!
Які мелодії лилися
з його душі! Та ворог злий...
Його ж Богуша не злякався,
хоч він і трохи заїкався...
Але од кулі в дні заграв
він заїкатись перестав,
упав у тьму за шастя краю...
Але й з могили він співає...
Співає вдень і уночі,
у дні снігів, в години трав...
І популярності ключі
він Майбороді передав.
"Співай, мій брате, не мовчи!.."
Платону він заповідав...
Іде з неправдою двобій,
шуміть, шуміть, сади вишневі...
Він передав талант святий,
щоб жить — новому кобзареві...
І з нами в творчості прекрасний
як наше сонце непогасне,
не визнає для правди меж
Георгій Майборода теж.
Майстренко! Я тебе люблю
за всі твої страждання й муки...
Тебе в північному краю
у таборах довбали круки...
Та тіло стало як метали,
хоч як його, садист, не гни...
Не тільки на тобі вони
криваві дзьоби поламали,
але й на нас... Не ллється кров...
Зламав їх дзьоби злі Хрущов...
А ось і Старченко... Не в Кульпи,
що на Кавказі, лине спів,
де я ще хлопчиком ходив,
а славлю я тебе, наш Бульба,
в інтерпретації червоній.
Ти не боявсь страшних агоній
і вмер масивно, як і жив,
бо дуже сало ти любив...
Любив ти добре попоїсти.
Це не в огуду комуністу,
ні в чім мені з ним не змагатись.
Мені він нагадав людину,
що салом мріяла вкриватись...
Над ним я не сміюсь, а плачу...
Така вже українська вдача,
щоб оком до усього звичним
смішне побачити в трагічнім...
А Київ все шумить навколо...
Пора каштанів і кохання...
І от згадав я про Миколу,
згадав про автора: "Цень-Цяня".
Його я вчора, друзі, стрів
і вводжу в свій ліричний спів...
А він іде, високочолий.
Заходь, Терещенко Миколо!
Але спитаю я по-свійськи:
"Чи ти узбецький, чи вкраїнський?
Щось не ясна душа твоя,
хоч любиш ти Дніпро і поле..."
"Звичайно, український я", —
відповіла мені Микола.
Так ми й умовились для мет,
що український він поет...
Немарно ж оспівав Цень-Цяня,
хоч довго жив в Узбекистані.
Ось Панч Петро переді мною.
Його я постаттю стрункою
милуюсь. Точний, пунктуальний,
для всіх нас приклад ідеальний,
зразок людини й комуніста...
Він любить ніжного Сосюру,
і я його — за міць культурну.
Не переносить особисте
він в боротьбу літературну,
він не п'яниця й не скандальний...
Та ще й він батько ідеальний...
Він дочки дві до серця горне,
та любить білу, а не чорну...
Він гордо з нами йде у далі...
Є тріщини і в ідеалі.
Ми йдем на штурм і зла, й рутини,
нас породив багряний час.
І Стельмах з усміхом дитини
й лицем боксера йде між нас.
Для миру він і для народу
готов творити знов і знов...
Він любить розливати воду
в своїх романах, а не кров.
П'янов, Смілянський, Кондратенко,
блідий, задуманий Боженко
ідуть. В очах їх море зір...
Владко, Дмитерко Любомир...
Вони багряний стяг до зір
підносять у борні за мир,
з народом разом... Як дударик,
слідами слав іде Косарик.
Він, дорогі товариші,
мій друг і брат, краса душі,
й в літературі не комарик.
Уже не стогнуть гори-хвилі
Дніпра, що оспівав Тарас...
Дмитро знайшов Гурамішвілі,
його могилу на Вкраїні...
І йде, як півник, поміж нас.
І вже сміються хвилі сині,
і слухає Комуни дзвін
тбіліський наш громадянин.
О золотий зорі дударик,
люблю тебе, Дмитро Косарик!
Ми всі в труді гартуєм сили,
ми всі — свобода і весна.
Ось наступив Мокрієв милий
на тінь Миколи Бажана
І чемно вибачивсь... О брате!
Іде бундючно в даль крилату
Бажан з усмішкою кастрата,
що славить Кремль, як сонця жар.
А голова — більярдний шар.
Він любить імена і дати
і з нами йде в Комуни мак...
Не даль грозову і похмуру
так хоче славити наш спів...