Три старухи в один ріст, мов Парки, палицями шукали дороги перед собою, сліпі від слів:
— Братуненьку, ратівнику, годовальнику...
В червоних хустах, фоти гей огонь, запаски — сонце скупане у крові — се заводить Гуцульщина.
— Гу! І голосять же ті гулани з гір, аж зябно слухати! Ніби вітром полонинським по сорочці цвяхає! — говорив 'іо себе вірлоокий дід, що сидів на камені край кладовища, накутаний, темний і зловорожий, як древній монастирський мдушник.
Якась спізнена жінка несла попри нього погрібавне мисчатко з коливом і з суканою свічечкою проміж зерно, і о дід переймив її та попросив жінку за простибіг. Тоді ж відкашляв старий клекіт у грудях і загукав хрипло та голосно, тряс із вітром буйною головою:
— Від неволі проклятої, від недуги зрадливої, від смерті в чужиноньці далекій сохрани нас, Господи!
Труни ж носять і носять, а поки їх принесуть всі до і цільної ями, священик на сугорбі засніженої глини і замінні спочутливо в сторону грабарів, що стояли у мілкій інглибині та відвалювали набік груду:
— Щось не йде лопата в землю... Була сила та на Гмінді сплила, а?
— А-я, єгомость! Дома-смо полишали маєтки, а тут на лободі умираєм. Така тверда земля, псямать, що джаганами мус лупити.
Червона вода підносилася бульками, і дно ями блистіло від неї металічно. Мілка струя підступала злегенька, гладко опливала рів, і видно було, як посувалися у ній ниповижні хмари. Грабарі приймали домовини на розпростерті корчаві руки та клали одну на одній, у три верстви високо. Якась труночка схитнулася лагідно убік, кружляла хвилю, як качечка за ряскою,— і помчала втішно-запишано по рудій воді...
— Ой... ой! — закричали жінки та стали дико бити руками об поли кожухів.
— Ото-м тебе, синку, всокотила! — ридала мама над могилою.— Ото-м тебе в червоній воді, гей в оцоті, поклала! Будеш плавав, лебедику, до страшного суду!
Тим часом панотець мерз перед ямою, охлялий, згорблений дивно... Він співав, кропив і, як пільги натомленій душі, ждав кінця.
— Вже всі? — перекликнулися грабарі поміж собою.
— До одного.
— То ніби "шлюс"?
— Тобі ще не доста?
— Його ще не вмерло! — зареготався хтось з гурту, гей сич опівночі. Його завтра наднесуть!
— Славити Бога, вистане.
— За чвертку хліба з остяками буде й того!
Обтрусили малувато, приклепали лопатами тоту груду, ховаючи у кишені мідяки за простибіг.
Священик зняв фелон, віддав дякові і пішов живо крізь вибоїни до воріт. Злопотіли наново тверді полотна хоругов, і сяйливий, як сонце, Христос, одолівший смерть, з черленим прапором побіди в долоні, пробитій залізом, зняв понад людські голови свій діймаюче ясний лик... Ринули за ним, простоволосі, і йшли так по місячній полосі божеського видива, як той, що годен у пучину моря.
Над самітним урочищем, розмеженим стіною лісу від решти світа, злітав уже сумерек рутьманою зеленню і сріблом. Нестерпні солодощі розливалися у повітрі, як еметик, то священик збентеженим рухом втулював пожовкле лице в хустинку, напоєну каплею пахучої горівки. Він не йшов вже, йно біг.