"Так що, – підсумовує В. Надєждина, – плід вже дозрів, і його треба знімати сьогодні, бо завтра він впаде сам, але вже в болото. І це є якраз той момент, коли влада, найперше київська, мусила б зібратися з духом і застосувати свою чітку волю. Оскільки ж цього нема, то наші супротивники, крикливі, нахабні, котрі краще від нас знають, що "мова – це душа народу, // Народ без мови – не народ", пішли на Донбасі супроти української мови в шалений наступ. А в результаті вже і я сама змушена читати … знову по-російськи, адже не тільки розмовляти, але й думати у нас примушують саме цією мовою… І вже "балдіють" володарі Донбасу, малюючи перед собою картини "самостійного Донбасу" в несамостійній Україні…"
Варто цілком згодитися з думкою цієї кореспондентки, що головне нині – не українська мова в дитсадках (за офіційними даними, у 1998 р. в них виховувалося українською мовою 71,7% дітей проти 40% у 1990 р.) і не українські класи в російських школах (їх, класів, є нині близько 20 тисяч), а вищі навчальні заклади. "Нехай хоч і турецькою говорять у Верховній Раді, але вузи переведіть на українську! Це й буде головне в богоугодній справі повернення народові його мови. Не втратьмо ще одне покоління! Ясно ж, як Божий день, що народ, який поступився своєю мовою, своїм національним менталітетом, заслуговує зневаги. І як вже нас зневажає немало росіян! Вони на чужій території всіма силами боронять свою мову, а ми ж, з волі керівників країни, відступаємо перед цією агресією на своїй землі. Ну, невже такі ми безхребетні?"
Глибину розпачу цієї моєї донбасівської кореспондентки-викладачки потверджує і те, що свого листа написала вона – і то нарочито – російською мовою, адже, повторю її слова, "не тільки розмовляти, але й думати нас примушують по-російськи…"
З усього цього варто зробити висновок, що, ситуація , за якої будь-яка особа може без державної мови щонайлегше обходитися – і під час навчання у вищому навчальному закладі, і при вступі до аспірантури, і при написанні дипломних та дисертацій, не кажучи вже про безліч сфер професійної діяльності, про службу в армії, торгівлю, побут, – ця ситуація перетворюється у державі не тільки в антикультурну, але й в антиморальну, антидемократичну. І хіба не слушною є думка, що передовсім вища освіта, до якої підтягувалися б і шкільна та професійно-технічна, і є той принципово важливий важіль, що міг би посутньо поліпшити, оздоровити ситуацію?
У цьому, а не в тужінні за імперським статус-кво і не в осмикуванні тих, котрі, мовляв, вже перегнули палицю, і варто насамперед вбачати підстави для якнайбільшої стурбованості як кожного високопосадовця, так і держави в цілому.
Ще раз, отже, переконуємося, що мовне питання – то не просто мовне: хто якою мовою вчиться, розмовляє, думає. Для України це питання найвищою мірою політичне. "Чия влада, того й мова" – каже латинська приповідка, увиразнюючи істину, що раз і нині на переважаючій частині території України нависають хмари зросійщення, як-от і в освіті, то це – зайвий доказ того, що патріотичної, повноцінної української влади ми ще, на жаль, не маємо. Водночас наведену приповідку можна перефразувати й так: "Чия мова, того й держава", з чого випливає: якщо богує мова неукраїнців, то і держава це неукраїнців.
Як видається мені, недруги України значно глибше розуміють цю аксіому, аніж ми, патріоти. Ми озиваємося коли вже аж надто припече, більше фіксуємо, констатуємо, жаліємось одне одному – вони ж наполегливо, нахраписто діють.
Ось я згадав про щовіністичний пікет біля міської ради. Лишень десяток – два осіб – зате які горлянки! І ось, повторюю, чує той істеричний крик якийсь чиновник – і вже певний сумнів його проймає: мовляв, а чи не занадто просунулися? Хоча річ зрозуміла: в першу чергу рахуватися слід не з демагогом-шовіністом, якого вже давно пора навчитися ставити на місце, а з самою логікою існування України як незалежної держави, а в даному випадкові ще зі статусом Києва як столиці України.
Зросійщувач, шовініст добре тямить: чим більше неукраїнської мови, тим менше самої України. Мова для нього – знаряддя антиукраїнської політики. Мова – зброя, якою він прагне боронити давні, вже поруйновані, але ще тривкі імперські бастіони. Це він, дуже часто й в особі викладача – свідомого, переконаного зросійщувача, може заявити: "А мы принципиально не переходим на украинский" (про цей випадок на кущовому методичному об’єднанні викладачів фізики Кривого Рога пише з с. Червоного Криворізького району С. Аврахов). І це йому побоюємося ми сказати так, як пропонує цей же мій дописувач: мусиш або оволодіти нашою мовою, або нехай тебе підтримує "великий, могучий", "ты один мне поддержка и опора", але не тут, в Україні, а в Росії…
На жаль, прикладів нашої активної протидії зросійщувачеві маємо небагато. А могли б вони бути і в формі тих же пікетів. Наприклад, з вимогою українського викладання у конкретному навчальному закладі. Або перед установою, з вини якої україномовний інформаційний простір дійшов межі, далі від якої відступати нікуди. Або перед приміщенням конкретного українофобського видання. І т. д. Запросити б для висвітлення подібних акцій представників засобів масової інформації, в тому числі зарубіжних, – і повірте, що байдужий до українського відродження чиновник мусив би закрутися, а знахабнілий шовініст відчув би реальну протидію, яку поки що відчуває украй слабо. Нема сумніву, що наша вольовитість, наступальність, непоступливість позначилася б і на політиці держави, в даному випадкові – стосовно мовної сфери, в цілому. Реальність бо сьогодні така, що їх держава чує більше, аніж нас.
Так, мусимо докладати всіх зусиль, аби наша мова була одним з головних знарядь побудови свого українського дому. Людей, котрі усвідомлюють державо – й націєтворче значення державної мови, є в Україні вже багато. Але от у владних структурах – в багатьох міністерських кабінетах, а адміністрації Президента і т. д. – обмаль. І то шкода, вельми шкода. Нинішній бо стан з нашою мовою, за якого "единонеделимщик" іде – і то в багатьох випадках успішно – в наступ, лише ослаблює і без того слабку Україну, розхитує нашу неподільність, соборність, заважає перейманню суспільства рятівною національною ідеєю. А все це позначається, не може не позначатися, і на темпах нашого економічного одужання. Мова – освіта, мова – культура, мова – політика, мова – економіка – як нам потрібна влада, що була б пройнята розумінням цих істин!