А ще ж самовільно, виклично-цинічно у ставленні до державної мови функціонує сьогодні й мережа приватних вищих навчальних закладів. Як мовиться, колишні бастіони зросійщення освіти зміцнилися десятками і навіть сотнями нових.Тільки хто та коли і від них зажадає статистики стосовно мови навчання? А нема ж кому іншому це робити, як тому ж таки міністерству освіти. Воно бо видає ліцензії (має, отже, й право відібрати), саме на нього покладена функція (це записано в положенні про міністерство) коодинувати, спрямовувати всю освітню справу в державі – незалежно від того, якого галузевого підпорядкування той чи той навчальний заклад.
Висновок, до якого наразі я веду, самоочевидний: державному органові належить значно повніше використовувати і державну владу. Надто ж після того, як десь у 1995 році позитивно було вирішене й питання т. зв. подвійного підпорядкування (органів освіти та навчальних закладів на місцях). Нічого ж, справді, не має спільного з державною вимогливістю той, скажімо, факт, що в заходах міносвіти на виконання Державної комплексної програми "Українська мова" було передбачено провести анкетування у студентських колективах. Мовляв, чи хочете, щоб лекції читалися по-українськи та "чи маєте внутрішню готовність переходити на рідну мову"?.
Боже мій! Та скільки ж цих анкетувань було проведено вже у перших роках нашої незалежності! І вже тоді були одержані дані, які засвідчували, що насправді проблема української мови впирається не у студенство – виключно в позицію ректора, директора, частини викладачів. То що – сьогодні починатимемо все спочатку? Імітуватимемо дотримання, мовляв, наукового підходу? Але що ж тоді у цьому разі гра, що – фарисейство?
Зрештою, є і зовсім свіжі дані подібних анкетувань. Скажімо, з особливо зросійщеної сфери військової освіти. За даними анонімних опитувань (весна 1997 року) у Київському військовому інституті управління і зв’язку повністю готові слухати лекції українською мовою понад 70 відсотків курсантів, а 56 відсотків викладачів готові читати по-українськи. І лише 17 відсотків викладачів заявили про своє небажання оволодіти українською мовою. Запитання: це що – не показник? Якого ще ступеню психологічного зламу варто чекати у навчальних закладах, як ось і в названому, що належить до числа тих, яким особливо накидається думка про, мовляв, невиробленість української військової термінології? Анкетувати треба чи вже, нарешті, переходити?
До речі, і військова освіта, і армія в цілому – сфера особлива. Як пише професор згаданого інституту В. Малинко, всю роботу з впровадження української мови як державної, можливо, й починати слід саме зі Збройних Сил, що справило б величезний позитивний вплив на всі інші сфери українського суспільства. Думка зрозуміла й переконлива. Тому, по-перше, що всі накази, розпорядження, пояснення, надто у бойовій обстановці, повинні бути максимально чіткими, недвозначними, отже, й недвомовними ("якщо в цивільних структурах ще якось можна терпіти двомовність, то в армії і загалом у силових структурах вона просто небезпечна, адже раз-по-раз може обертатися плутаниною, непорозуміннями, навіть зривом оперативних завдань"). А по-друге, в жодній іншій сфері не існує такої чіткості щодо мовних вимог, як у Законі "Про Збройні Сили України" від 6. ХІ. 1991 р., де у ст.11 сказано: "У Збройних Силах України використовується державна мова відповідно до чинного законодавства. Військово-патріотичне виховання військовослужбовців здійснюється на національно-історичних традиціях народу України". Чинне законодавство сьогодні – то передовсім Конституція України, надто 10-та стаття. Тоді чому ж спостерігається саботування військового Закону, ба навіть його приховування офіцерами, запитує В. Малинко?
Повчальним не тільки для військових, але й цивільних навчальних закладів є і ще один висновок, до якого прийшов він разом з іншими викладачами зі своєї кафедри – ентузіастами українськомовного викладання. Парадоксально, але факт, стверджують вони: відсутність україномовних підручників, за наявності російськомовних, не заважає викладанню і навчальному спілкуванню українською мовою. Всі курсанти, наголошується у листі, "без заперечень, без невдоволення, а багато хто – з радістю сприймають українське викладання", в ході якого випускники російських шкіл глибше засвоюють українську термінологію, порівнюючи її з тією, що міститься у російських підручниках, а випусники шкіл українських, звертаючись до підручника, додатково засвоюють ще й термінологію російську, що особливо важливо за обставин, коли російською мовою видається маса спеціальної, наукової літератури, до якої багатьом не раз доведеться у житті звертатися.
Одначе ще раз повернемося до листа В. Надєждиної з м. Дебальцево. З її погляду, слухати лекції по-українськи готові до 90% донбасівських студентів, а 70 % викладачів можуть їх читати ("хоча, будьте певні, вони – якби до них було поставлено вимогу – підготувалися б і на 100 % , адже це – їхня праця, втрачати яку вони не мають наміру"). Цікаво пише В. Надєждина і про власний досвід переходу на викладання українською мовою: "Коли я сказала студентам, що переходжу на читання по-українськи, немало хто з них почав заперечувати – мовляв, не зрозуміємо. Я почала переконувати, що все ви зрозумієте, а відповідати я буду дозволяти і українською, і російською, і навіть "українсько-російською" мовами.
І ось я почала читати, зумисне зі східним акцентом. Боже мій! – я навіть не передбачала такого ефекту! Виявляється, в юних душах, можливо, десь аж в підсвідомості, живе оцей космічний національний менталітет! У сільських хлопців спини випрямилися, очі засяяли. Обличчя міських студентів стали простішими й добрішими. Було помітно, що багато хто сприймає мову душею, як музику. І всі намагалися відповідати по-українськи. І було видно, що вони пишаються, що в них виходить і що це їм подобається. Мене вразило – здавалося б, незвична українська мова мусила б сковувати студентів, а тут же відбулося зворотнє: якесь душевне розкріпачення. Я на власні очі побачила велику силу національного менталітету й подумала: о, якби всі наші діти, звернувшися до рідної мови, твердо знали від нас, старших, від держави, що ця мова – найпрестижніша, то якими переконаними господарями вони зростали б на своїй землі! І порядок на ній навели б, і чиїмись рабами ніколи вже не стали б".