Розмова

Страница 6 из 6

Украинка Леся

Другого дня мені трапилось грати на сцені, ще й п’єса трапилась противна, якась мелодраматична. Ой, які се були тортури! Бувши зовсім мертвою, вдавати якусь пародію на живу людину. Тут уже й "студії" не помогли, я вже ні фальшу, ні правди не чула, я погасла, я вмерла живцем. Се нарешті завважено. Я провалилась. Потім захорувала. Та се вже ви самі знаєте.

— І ви більше не бачилися з ним?

— Ні. Навіщо? Все одно… Я виїхала потім… не навмисне, бо й то було однаково… товариство переїхало і я вкупі з ним…

Вона замовкла і немов заснула, західний промінь сонця впав їй на закриті очі, вона не завважила.

Поет сидів тихо і затримував дихання, щоб не зрушити тиші. Промінь затремтів на стіні дрібненькими плямами, потім погас… Актриса помалу одкрила очі…

— Як могли ви полюбити таку мертву, як я?

— Я полюбив вас давно, ще в Харкові.

— А, правда… Се я на Сибір їхала… я тоді була ще живою… Се не гаразд, що я держу вас при собі? — спитала вона якось поважно, наче діловито.

— Ви не держите мене, — сказав поет і похиливсь.

— Так… ви кажете — я ваш фатум. Я вірю. Се буває. Може. Принаймні, поки я ще на світі. Але я хутко вмру, ви будете вільні.

— Тоді й я умру!

Уста її ледве рушились.

— Се так личить казати поетові…

— Ви думаєте, я…

— Ні, не думаю, нічого не думаю. Хіба от що: якби він умер, ще тоді, давно, я б досі була вільна і не погасла… А втім, не знаю… Годі про се… Почитайте мені що-небудь.

— Що ж би?

— Своє, звісно.

Поет нерішуче переглядав свій рукопис і мовчав.

— Скінчіть те, що почали.

— Те?

— Авжеж. Мені так буде добре. Читайте. Почніть спочатку, а то я вас перебила.

Поет поправив своє буйне волосся і почав:

— "Велике, фатальне кохання — се самум…"

Поет розточився в порівняннях, актриса лежала тихо і поволі намотувала пасмо свого темного тьмяного волосся на тонкий блідий палець, намотувала і знов розмотувала, довго-довго…

1905 р

76

Амплуа (франц.).

77

Підставка для квітів (франц.).

78