Розгром

Страница 21 из 29

Багряный Иван

Стовплені стіни — це лише клапоть руїн, жорства і порох... І ціла бльокада — це ніщо проти нас... "Репатріяція"... (усміх).

Так. Ми йдемо, ми пориваємось до неї. Але не до такої. Ми йдемо до великої, до грандіозної репатріяції, ще не баченої світом. І репатріювати будемо ми. Ми репатріюватимемо серця живих і кості поляглих з усіх каторг, з усіх кутків земної кулі, з усіх усюд... І під нашою ходою в’янутиме трава на ворожій землі...

ВІДСЛОНА ЧЕТВЕРТА

...............

Отака таблиця на всіх шляхах зарясніла... По цілій Україні... І ось тут вона стоїть, як прапор. Тривожна пересторога поставлена "переможцем" для самого себе:

"АХТУНҐ!!.

БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!"

— і стрілка на обидва боки, ще й вгору і вниз.

Розпросторилась вона лячно на цім перехресті шляхів з заходу на схід і з півночі на південь — на перехресті шляхів, якими йшла карколомна перемога, і десь ходить ще карколомніша поразка... жаска поразка... Передчуття її й прибило цей алярмовий шильд, вкопало його гарячково на грані епохальних зламів, як прикордонний стовп:

"АХТУНҐ! — БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!"

Такий от розпучливий крик на перехресті Історії. Ще й стрілки, як блискавки в етер... ні, як гадючі жала, жигнули на всі боки.

І на телеграфному стовпі теж, — табличка "НУР ФЮР ДОЙЧ" переліплена навкоси таким же написом:

"АХТУНҐ! — БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!"

А зліва, а може й справа, скеровуючи всю снагу й всю увагу на магістраль, нависла велика стрілка і на ній напис:

"НА СТАЛІНГРАД"

До тих наполоханих шильдів, на перехрестя, регулярно вимаршовує варта — чуйна охорона загроженої магістралі. Парадним кроком вимаршовують вони — ті кілька вояків з-під знаку свастики, однакові озброєнням та не однакові одностроями — інші з них в одностроях німецьких, один у мадярському, один в італійському, один у румунському... Виходять і стають, — займають стійки, творять той ланцюг залізний над шляхами, що мав би охоронити ті шляхи від наглого удару. Мусять забезпечити від нього могутній геренфольк, і ґарантувати перемогу, прискорити тріюмф тії "Вікторії", що брутально розчавила шляхи залізними колесами... Виходять і стоять, завмерши. Вартують.

Лише один з них — старший — ходить, наспівуючи

— "Война пріма, война ґут..." — і пильно позираючи...

Куди він дивиться?!. Він дивиться просто мені в очі... Ні, він дивиться в залю, туди, де завжди найбільше народу, на спостерігачів... Та й нагло шарпає зброю, припадає на одно коліно, а багнетом усторч:

— "Гальт!.." — зойкає несамовито просто мені в очі, і до своїх колеґ:

— "Алярм!!. Алярм!!. Партизани... Партизани!.."

Переполохана варта залебеділа на всіх акцентах —

— "Что?" "Що?" "Вас?" "Де?" "Во?.." "Во?.."

— Там... — показує старший в залю, переляканий шепоче: — там...

Шарпаючись, вони налаштовуються до бою...

— Тю-у-у... (просвистів котрийсь) — Та ж там білий світ!..

— То вони й є!..

— ...і наші малі діти...

— То вони й є!!.

Котрийсь глибокозначно, моторошно регочеться, оглядаючи себе й свою компанію...

— Ти чого? — здивувався середній.

Той регочеться, мацає голову:

— Я вже не розберу — де ж партизани... Там?.. (показує в залю). — Там?.. (показує назад). — Чи?.. (оглядає всіх і себе і заходиться сміхом).

Всі оглядають один одного спантеличено, з підозрою і — починають сміятись кожен на свій лад...

Раптом виходить ОФІЦЕР, виряджений по-похідному, десь маршуючи. Всі, змовкають і стають на струнко, на своїх місцях.

ОФІЦЕР, витираючи рукою піт та оглядаючи всіх:

— А-а, дас іст ґут... Ві гайст дізес крайс?..

Вояки не реаґують.

— Доннер веттер!.. — офіцер підходить до одного і тикає пальцем у груди: — ферштеен зі дойч?..

Той крутить головою:

— Ні...

До другого...

— Нєт...

До третього...

— Нє розумєм...

До четвертого...

— Не панемаєм...

До п’ятого...

— Нем тудом...

ОФІЦЕР страшенно обурюється і раптом по-російськи:

— Чорт возьмі!.. Я, кажется, здєсь єдінствєнний нємєц, да і тот...

— "З Калуги..." — вставив котрийсь вбік понуро, злорадно.

ОФІЦЕР глянув суворо. Всі завмерли, не ворушачись. ОФІЦЕР чухає голову:

— Едак пойдьот — я, кажется, скоро стану фюрером... (обернувся до всіх) — Что ви здєсь дєлаєтє? (і вглядів ПЛЯКАТ) — А-а-а... (перелякано оглянувши всіх) — Мнє надо на Сталінград...

КОТРИЙСЬ понуро показує через плече стрілку... ОФІЦЕР швидко йде. Але затримався; обернувшись, про себе:

— Я только одного нє понімаю... (знизав плечима) — Ілі оні ловят партізан?..

Ілі оні охраняют партізан?..

Ілі оні... (не договорив, оглянувся з виразним неспокоєм... Дивиться навколо, дивиться просто, втягає голову в плечі і хапливо йде...)

Всі стоять на струнко...

Лише один за всіх глибокозначно, моторошно сміється. Сміється в очі, в темряву, у білий світ...

Кадр... Один з безлічі, підглядених на перехрестях моєї Вітчизни в апокаліптичнім грохоті, скреготі й галасі величезних орд. А в нім — сенс цілої поворотної фази війни...

.................

1

Те ж саме мешкання Урбанів...

— Теорія про "вибраних" і "невибраних", а звідси — комплекс більшевартісности й меншевартісности, — це, Катрусю, страшно дурне все... Байка для дурнів. Все, мовляв, від Бога призначене, або, мовляв, детерміноване... Хе!...

ГРИЦЬ пахкав люлькою, малював щось недбало і Катрусі, що пакувала якісь медикаменти в скриньку, читав іронічно "лекцію". Катруся була бліда, вимучена тривогами й журбою.

КАТРЯ, озирнувшись на двері, впівголоса:

— Ти казав, що за медикаментами прийдуть?..

ГРИЦЬ, пахкаючи люлькою:

— Так...

КАТРЯ, спустивши руки:

— Бідний Максим... Бідні всі... (зідхнула тручи рукою чоло) — Як це все безвиглядне... трагічне...

ГРИЦЬ:

— Ти стомлена, мала...

КАТРЯ зідхнула, прошепотіла:

— Так. Я вже не можу... брате...

ГРИЦЬ журно:

— Тут слон уже не зміг би... А ти — дівча... отаке от... (раптом кидає пензель і саркастично сміється) — Вибрані богом!.. їхній комплекс!.. Х-ха!!. Хотів би я бачити отакий вибраний Богом, перший ліпший у світі нарід, коли б його отак безперервно тисли, товкли, сікли... мололи... роки, десятиліття!.. Який би у нього був комплекс?!. Що з нього взагалі було б уже?.. Га?.. Сліду вже не було б... І ніякого комплексу взагалі!.. А ми є, Катре!!. Ого!!. (торсає рукою чуба) — Так то, Катрусь... І замість читати ті дурні газети, писані чужими й рідними — сіреч українськими — юберпрахвостами і халуями, ти б — дочко старого Урбана, високофаховий лікарю,— Оглянулась би на себе й кругом, і в мряку минулого цілої нації, а тоді спитала б себе і їх: —