— Що ж... Матимеш армії... А не ти — то інші, що стануть на твоїм місці, матимуть... Але матимуть! І водитимуть їх... З тих самих Лубенців, Херсонців, Охтирян...
МАКСИМ:
— Але сьогодні, Ольго, сьогодні!.. (гірко дивиться на руку, стискає пальці в кулак) — Ось моя сила і ось моя голова — і... і я йшов, щоб сьогодні творити історію, вогнем і мечем... Нашим вогнем і нашим мечем...
ОЛЬГА з тихим смутком:
— І я, і ти, — ми шалено прагнемо, ми хочемо, але... цього замало ще... (зідхає) — Я думаю над тим... Так, це трагічно... На цей раз наш час ще не вибив для переможного бою, Комбриг... Але він ось-ось надходить... Тим часом ми б’ємось і будемо битись, — але то все в страшному хаосі, бо не мали ще змоги розставити всі сили і скоординувати... Ми виграємо аж тоді, коли нам дадуть змогу підвестись бодай на одно коліно... Тоді ми двом силам зможемо протиставити рівнозначну третю... І це буде... Історично — ми до того йдемо, Комбриґ. Нам потрібен уже лише отой "випадок", що допомагає поваленому безнадійно, ніби, нагло вивернутися з довгого лежання на "лопатках"... І тоді, Комбриг, ти поведеш бриґади... А Альоха поведе ескадрильї... Сьогодні ж... Сьогодні ми виграємо в іншому бою!.. Хіба ти не бачиш?..
МАКСИМ понуро:
— Сьогодні, Ольго... Ось ми розтоптані, збезчещені, скромсані геть — ціла нація... І нізвідки ні порятунку... ні допомоги, от... Де перспектива, Ольго?.. Що робити?.. (стискає й розправляє пальці п’ястука)... От я — комбриґ — питаю в тебе... І Альоха питає десь... всі ми...
ОЛЬГА:
— Максиме... (зідхнула смутно) — Це ясно, що двох таких колосів сьогодні ми не повалимо мілітарно... Ані обох разом, ані поодинці... Це ясно... Але у цій безвиглядній боротьбі нам мусить бути ясно й інше — і в цьому мусить бути джерело нашої сили, друже, — а саме... Чуєш?.. Цю війну як і всі попередні бої... Так, так... все ж таки виграємо ми!.. і то перед обома супротивниками... Не фізично, ні!.. Ми її виграємо в історичному аспекті, морально і етично, духовно... Так, як виграв колись біблійний Христос... І тут навіть смерть і кромсання нехай нас не страшать...
МАКСИМ зробив жест... ОЛЬГА:
— Ти не посміхайся, Максиме, а ось слухай, — ти можеш бути атеїстом... але Христос виграв саме тому і тільки тому, що власною смертю навіки ствердив свою правоту... Наша правда є такаж безсмертна... От.
МАКСИМ посміхнувся, тихо:
— Дитинство... Прекрасне моє дитинство... Наївне і прекрасне... (раптом, відсапнувши) — Це правда, Ольго... Але що ж має сьогодні робити комбриґ?!.. Скажи...
ОЛЬГА тихо:
— Ти сам знаєш, що має робити комбриґ...
МАКСИМ:
— Комбриґ має бути готовий для "Завтра"?..
— Не тільки...
МАКСИМ посміхнувся з полегкістю, ніби щось знайшовши:
— Значить... сьогодні?.. (озирається й зміненим голосом) — До речі, я не маю жодних документів... та ще й ранений... Я, як зацькований вовк... Тут небезпечно — і для мене й для вас, друзі...
ОЛЬГА:
— Завтра Гриць одведе тебе на хутори...
— А — потім?!.
Всі мовчать пригнічено, МАКСИМ думає якийсь час... Потім враз стріпнув головою:
— Добре... Лише б загоїти руку!..
КАТРЯ:
— Що ти надумав?!.
МАКСИМ, пестячи Катрю по голові, засміявся:
— Ну, ну... Мала... Комбриґ знає вже, що робити… (подумав) — Ольга в одному має рацію... По-моєму, це буде так:
У нас є до вибору — умерти за Сталіна... За Гітлера... І за себе... За свою правду. І тим перемогти...
ОЛЬГА:
— Не забігаймо із смертю наперед, друже...
— Мене смерть не страшить... Мене страшить рабство і безчестя... Це найгірше. Так?..
— Так...
МАКСИМ глибоко вдихнув повітря й з шумом випустив його з грудей, і враз прорік якось моторошно, тягуче-поволі, як сомнамбула:
— Тоді я чітко проглядаю контури нашої кривавої, тяжкої, й далекої... але неминучої перемоги... (стріпнувши головою, починає зводитись): —
— КОМБРИҐ ПІШОВ!..
15
Раптом відчинилися двері (без стуку) і ввійшов ДОЛМЕТЧЕР Капка. Вломився нагло, гупаючи на порозі чобітьми підкреслено-зухвало...
КАТРЯ враз погасила лямпу... Всі змовкли...
ДОЛМЕТЧЕР КАПКА, стрельнувши ще при світлі очима до столу, вже в темряві гмикнув значуще, а тоді прорік призирливо, на повен голос:
— Увага!.. Полковник армії "ҐРОС ДОЙЧЛЯНД" — фельдкомандант гер Матіс НАКАЗАВ повідомити, що він буде взавтра, рівно о 8-й вечора... Пані... пані ОЛЬГА УРБАН мусить взяти це до відома... і нікуди не виходити...
Чути як повернувся на обцасах... Пішов... Хряпнув дверима...
16
Тиша... Темрява... І голос комбриґа. Він раптом прогув у тій темряві, в тій тиші з безмежним обуренням, люттю, жалем:
— Е-е-х-х... МОЯ... БРИҐАДА-А!!...
Павза — антракт.
..................
В темряві якісь мавпи починають піряти каміння... Просто в заплющене око моєї кімнати... Вони галасують і кричать. Крізь маріння утоми я розрізняю голоси!..
Гм... Дивно... Звідки він узнав той Долметчер, що я тут? Дивно...
А вони намагаються видертися перед заслону... Хочуть "грати"... Я все таки спихаю їх геть...
Втома... І манюсінька думка:
— "Так ніби це я винен, що Матіс дав йому по щелепах..."
Але це маленька думка й байдужа, як місячний промінь...
В розбиті шиби дивиться місяць... А може то не місяць? Тоді мені пригадується чомусь обличчя з випеченими очима — обличчя безрукої й безногої людини на перехресті автострад, захряслих інтернаціональними юрбами й машинами, регульованими чорним мурином в центрі Европи... Все то було рухливе й переходяче, лише обличчя з випеченими очима було постійне на цім перехресті... Воно мало символізувати господаря, що взявся був перерішити історію на тисячу років...
Мурин елеґантськи-недбало махає рукою:
— "Окей!.."
І тоді ж напливає ще химерніший образ:
...Звалище збомбленого на друзки Нюренберґу... Залізні орли лежать в румовищах догори лапками, потрощені, і навіть у них повилітало пір’я... залізне пір’я... Ось майдан, на якому немає нічого не розтрощеного, все розґратано на череп’я — і на поверхні, і навіть в глибину на кілька метрів... Все зломане і звалене в хаос... А серед нього — диво...
Горда, цілісінька, ніде не здряпнута постать Дюрера... Він стоїть серед хаосу і, непорушений смертю, гордо дивиться в небо...
...Дивна асоціяція...