Людмила, прихилившись до стіни, тихо плакала. Анастасія підійшла до неї, погладила по щоці. Іван тупцювався з винуватим виглядом.
— Заспокойся, Лтодмилко,— попросив він несміливо,— по-дурному все якось воно вийшло.
— Я нічого не знала.
— Хіба я тебе звинувачую?
— Він влаштував це електронне підслухування потай. Сьогодні вперше прокрутив..? Два роки ховав...
Запанувала та загальна розгубленість, яка виникає тоді, коли всі почуваються винними. Кожен ждав докорів, кожен був спровинений уже тим, що став свідком сцени, принизливої й, сказати прямо, ганебної. Кучмієнко мав би ждати докорів од Людмили, бо це ж його син щойно показав себе так негідно. Він з острахом очікував, що пригадаються йому й оті записування Кариалевих розмов на роботі, і загадкові параметри, вплив яких сягає не знати як далеко, може, навіть і до квартири академіка, і,, може, то саме з ними колись сконтак-тувався Юрій і влаштував підслухування розмови між Людмилою й Совинським. Людмила була винна перед Іваном, і не тому, що вибрала між Юрієм і ним саме Юрія, а тому, що не зуміла захистити його честь, а разом і свою власну від чужих і, виходить, брудних рук. У свою чергу Людмила могла б звинуватити Совинського в тому, що він скаламутив її тихе й, мабуть, щасливе життя, невідомо звідки з'явившись і відразу обрушивши на Юрія звинувачення мало не державних масштабів, це не могло не роздратувати загалом лагідного Юрія, стався спалах, в ньому прокинулося давнє, те, з чим вона, Людмила, так успішно боролася ось уже впродовж двох років, він пригадав про цю прокляту касету, про яку, може, й забув давно, і ось така неприємність. Найгірше було Анастасії. Випаде ково опинилася тут, випадкова для всіх людина, випадково стала свідком такого, про що люди ніколи не хочуть повідомляти сторонніх, тепер вона вже була теж мовби спровинена і водночас безсила будь-чим зарадити і неспроможна позбутися тягаря небажаного свідка. Вона просто не могла уявити, що ж тепер буде, як повестися їм усім, а найперше їй самій? Мовчки піти звідси, не заважаючи цим нещасним людям? Не годиться. Втішати Людмилу? Хто просить? Щось говорити? А що? Накинутися на Кучмієнка? Хто вона така і яке їй діло? Доконати Совинського, заявивши, що вона не хоче більше з ним знатися після всього, що тут чула? Але ж він і так нещасний! Щоправ-< да, він не був до кінця щирий з нею. Він сказав: підемо до моїх найкращих друзів. Справді найкращих, навіть більше. Вона .цього не знала. Як не знала й того, що Людмила — донька академіка Карналя, а Юрій — син Кучмієнка. В один вечір стільки несподіваного і неспогаданого!
Кучмієнко, нарешті збагнувши, що про звинувачення всі забули, не став довше чекати, його обов'язок як старшого, най-досвідченішого і, зрештою, найавторитетнішого, велів йому опанувати ситуацію і виявити ту належну твердість і розсудлинігті), яку виявити міг тільки такий чоловік, як він, і НІХТО ІНШІМ, з присутніх.
Він підійшов до Людмили, мовчки взяв її під руку, ПОВІВ до крісла, посадовив, спокійно сказав:
— Так буде ліпше... Заспокойся, Людмилочко. Побачиш-, він прибіжить і проситиме в тебе пробачення. В< тебе г у всіх нас... і цілуватиме тобі руку... Він прекрасно вихований. Ти ж знаєш... Він прибіжить, як слухняний песик... Слухняний і ласкавий... І все буде пристойно... Якнайпристойиіше... Спалах... Молодість... Як це тепер кажуть: стреси...
— Неврастенія,— підказав Совинський.
— Хіба люди повинні так жити? — з болем у голосі спитала Анастасія.
Совинський відсунувся в найгустішу тінь на балконі, був недоречно масивний і, сказати б, занадто тілесний для напру* жен-ого настрою, який тримався буквально на павутинці й щомиті загрожував обривом, катастрофою, невідворотним.
— Мабуть, не так, але й так теж,— глухо промовив він.— Я наговорив йому сьогодні багато дурниць. Неначе з трибуни. Буває така трибунна сверблячка в людини, порядні люди переборюють її, обертають проти самих себе, а такі дурні, як я, мерщій шукають ближнього, щоб огріти його по голові. А людина не може так відразу все сприймати навіть тоді, коли ти кажеш їй тільки правду. Вона обурюється, виправдовується, протестує. Спробуй зачепи мене. Я теж повівся б, може, не краще за Юрія.
— Ні, не так повинні жити люди! — уперто повторила Анастасія.
І тут уперше за цілий вечір задзвонив телефон. Він досі мовчав, ніхто й не згадав про його існування, коли пролунав його дзвінок серед тиші, всі подумали, що то дзвонять коло входу, Іван рвонувся відчиняти, але Людмила його випередила, вхопила телефонну трубку, мовчки послухала.
— Він? — спитав Кучмієнко, підходячи до неї.— Дай я поговорю з ним.
— Він,— відповіла Людмила, кладучи трубку.
— Що він сказав?
— Сказав, що на Русанівці безліч телефонів-автоматів і жодної громадської вбиральні.
— Його манера,— не зміг приховати вдоволення Кучмієнко,— завжди жартує...
Анастасію пересмикнуло від цих слів. Вона не могла— зрозуміти людей, які на роботі можуть бути цілком серйозні, а весь вільний час намагаються— заповнити жартиками й дотепами сум* иівної вартості. Щосили вдають з себе розвеселих хлопчиків, ніби естрадні конферансьє, не помічаючи протиприродності такого стану, бо в людині все привабливе лише тоді, коли воно гармонійно поєднується, а не лежить у иез'єднуваних між собою площинах, шарами, як гірські породи. Такі люди нагадують щось механічне, якісь пристрої з перемиканням, з кнопоч-ним обладнанням, де на кнопках стоять написи: "Робота", "Дозвілля", "Дотепи", "Сентенції".
Людмила й Кучмієнко стояли коло телефону, і він задзвонив, ніби з того боку проводу хтось побачив тих, що напружено очікують нового дзвінка. Тепер трубку вхопив Кучмієнко,— закричав грізно, якимсь зміненим голосом.
— Юрію, ти мене чуєш, Юрію! Негайно повертайся додому! Кому кажу! Що?
Він ще послухав, але всі зрозуміли, що слухає вже не Юрія, а короткі гудки, які свідчили, що з того боку проводу кинули трубку.
— Що вій сказав? — спитала Людмила.
— Цей... хлопчисько...— Кучмієнко весь кипів.— Він мав нахабство...
— Але ж він щось сказав?
— Якийсь витверезник... Дружинники... І загрожував... Мені загрожував! Подумати тільки! Мені загрожувати!