— Не читав ти такого роману,— Людмила підійшла, повела його до магнітофона,— не вигадуй, не читав.
— Ну, не читав. А роман такий є. Крім того, що таке бригадир? І що таке наладчики? Тепер інтегральні схеми тобі такі віддрукують, що тільки міняй їх, як рукавички, і все. А ти приїхав... Заздриш, що я зять академіка Карналя? То коли хочеш знати — це рабство, якого не перебореш нічим. "А-а, це той, що одружений з дочкою академіка Карналя?" "А-а, це зять академіка Карналя?" Єдиний вихід — самому стати академіком! Але це ж, мабуть, дика нудьга.
— Припини,— тихо сказала Людмила.
— Ну, так... Він усе знає, я темний. Він сидить у Придніпровську й учиться розмовляти з обчислювальними машинами, а я надаю перевагу розмовам з жінками.
— Не бачу особливих успіхів,— подала голос Анастасія.
Кучмієнко покректав, він знову опинився на периферії зацікавлень, його витіснювано безжально й постійно, вся його значливість, якою мав усі підстави пишатися, злетіла з нього, щойно переступив поріг цієї квартири, з ним не рахувався навіть рідний син. Він спробував прикрикнути на Юрія:
— Та замовкни ти!
Але Юрій уже вийшов з-під контролю і, мабуть, не сьогодні, а давно, його запрограмовано було таким, може, ще з дитинства, непомітно ні для нього, ні для всіх інших, окрім того, тут ішлося не про якісь тимчасові непорозуміння, не про справи суто виробничі, за які він особисто справді й не міг відповідати в такій мірі, як це чомусь намагався приписати йому Совинський. Були тут причини глибші, потаємніші, знані лише трьом: Юрію, Людмилі, Івану. Кучмієнко й Анастасія мали вдовольнитися роллю слухачів, їм випадало хіба що час від часу кидати слово-два, які до уваги не бралися.
— Я одружився з Люкою,— мовби сам до себе голосно го-БОрив Юрій,— але ж вона мене не любить. Вона шкодує, що відмовила тоді Совинському. Все життя катуватиметься й шкодуватиме... Анастасіє, ви знаєте: Іван досі любить Люку.
— Любов ніколи нікого не принижувала,— спокійно відповіла Анастасія.
— Так,— вигукнув Юрій,— вона підносить людину, як математика! Вона помагає людині остаточно загубити мавпячий хвіст. Запитання: як ви ставитеся до випадкових статевих відносин?
Людмила ляснула його по щоці.
— Замовкни! Як не соромно!
— Пробач, Юро,— сказав збентежено Совинський,— я не хотів...
— Ти привів Анастасію, щоб подивитися на вираз наших облич, а тоді кинувся ще обливати брудом усю нашу роботу. Але я не хочу бути невдячним.
Людмила стривожилася не на жарт.
— Що ти хочеш зробити?
— Найму невеличкий естрадний оркестр, щоб нам було весело.
Кучмієнко підвівся й собі, підійшов до Юрія, сказав йому строго:
— Юрію, ти п'яний.
— Він щось задумав лихе, я його знаю,— ще більше стривожилася Людмила. Вона вхопила Юрія за руки, він випручався, нагнувся над магнітофонними касетами, гарячково перебирав їх.
— Поки дихаю — думаю. Я добрий. Я гарний. Крім того, я неперевершений спеціаліст по побутовій електроніці. Так званий побутовий геній. Які наслідки моєї діяльності в цій галузі? Вони наочні і зараз будуть вам продемонстровані. Люко, не заважай, ти ж просила поставити щось цікавеньке!
— Ти щось задумав, я тебе знаю. Анастасія кивнула Совинському:
— Нам пора йти. Совинський завагався.
— Лишити Юру в такому стані?
— Коли хочете, я можу вас провести,— несподівано викликався Кучмієнко, з готовністю наставляючи своє черево на дівчину.
— А як же Юрій? Ви можете його лишити в такому стані? Мабуть, справді було б негаразд...
Юрій з касетою в руці підбіг до Анастасії, обняв її одною рукою, зазирнув у зеленкуваті очі.
— Звичайно ж, не можна лишати мене в такому реактивному стані, Анастасіє! Хоч я і електронник і частково навіть кібернетик, але я передовсім чоловік. А що змінила в людині й у світі взагалі кібернетика? Може, ми стали швидше запам'ятовувати таблицю множення? Чи діти народжуються в нас не через дев'ять місяців, а через три? Чи трава змінила свій колір і росте на камені? Чи м'яч, підлетівши в повітря, більше не падає на землю? Чи якась машина розв'язала бодай одну проблему, якої ще не розв'язав людський мозок? Мудрецеві відповідає мовчання...
Кучмієнко потирав руки. Ну, молокосос! Ну, жовторотий! Виступати проти НТР! Проти прогресу! Проти майбутнього!
— Машина розвантажила людину від другорядних виконавчих функцій,— повчально мовив він.— Вона дає нам можливість зосередитися на головному!
— А що головне? — єхидно допитувався Юрій.
— Головне — це не просто жити, а осмислювати своє життя! Не просто працювати, а свідомо спрямовувати свою діяльність, бути господарем праці й усієї країни.
Юрій недбало махнув рукою, знову пішов до магнітофона.
— Ми крикливі й вдоволені собою,— бурмотів він.— Ми не фізики — ми лірики. Але лірика — це марнування часу, сил і засобів. Я ж не марнував часу. Я покажу вам дещо. Як казав поет: "Я покажу тобі жах у пригорщі попелу!"
— Юко, я тебе попереджаю,— здалеку подала голос Людмила.
Юрій не слухав нікого. Говорив сам з собою. *
— Запитання: чи має сьогодні значення маленький внутрішній світ людини в океані електроніки й кібернетики? Відповідь: має і завжди матиме. Коли навіть наше суспільство відмовиться від підтримки й збагачення внутрішнього життя кожного, то ми збагатимо його самі. Так. Музика? Типово не те. Нам потрібна не музика, а істина. Хоч, на превеликий жаль, так звана істина не завжди корисна. Наприклад, яка користь у тій істині, що в мого батька кривий ніс? Або істина, яка належить до розряду сумних: щороку епідемія грипу. Питається: як любити ближнього свого, коли в нього віруси? Зараз я хочу продемонструвати вам плоди рук своїх. Немає нічого досконалішого за людську руку, сказав я академіку Карналю. Але ж це рука мавпи, відповів мені академік, забуваючи про те, що ця рука його годує. А ось і так звані плоди.
Він нарешті знайшов потрібну касету, поставив її на магнітофон, відійшов убік, склав на грудях руки, тоді підбіг до про-гравача, наставив пластинку, з програвача залунала тиха музика, з магнітофона — несподівані голоси Совинського ї Людмили. Спершу ніхто нічого не міг збагнути, навіть сама Людмила, вже не кажучи про Івана. Юрій торжествував. Показував рукою на магнітофон, мовляв: слухайте, насолоджуйтеся, подивіться, на що буває здатен простий побутовий електронник! Тільки Кучмієнко, який з такою наполегливістю добивався записування всіх розмов академіка Карналя на роботі й не раз хвалився цим навіть .удома, здається, починав розуміти, що воно й до чого, але теж не рухався з місця, прислухався до викрадених голосів Людмили й Совинського, викрадених підступно, таємно, злочинно і тепер кинутих сюди для сміху чи для знущання.