Людмила. Ти не чув про випадок на полюванні? Це так характерно для Юки. Батько влаштував йому полювання на кабана. Зібралося багато видатних і невидатних людей, ну, сам розумієш...
Іван. Королівське полювання.
Людмила. Батько не може ходити з рушницею, він взага-лі проти вбивства, ну, попросив, щоб узяли Юку. Стали вони там на номери, поховалися, ждуть, поки єгері наженуть на них вепра. А тут вискакує несподівано лисиця. Всі пропускають лисицю, бо ждуть кабана, постріл його злякає, всі затаїлися, ціл* ком природно. Всі, крім Юки. Він прикладається і б'є в лисицю. Не попадає, лисиця тікає, а всі мисливці проклинають тихенько невідомого стрільця-порушника. Та не біда. Кабана ще немає, він не почув пострілу, десь біжить. Знову всі стоять, ждуть. І знову вискакує величезний заєць І прямо на мисливців. Його теж пропускають, бо хто ж стане заради зайця лякати кабана, але Юка прицілюється, б'є відразу з обох стволів, заєць летить перевертом, Юка реве від захвату, а кабан тим часом, наляканий пострілами, іде вбік... Можеш уявити, що врятувало Юку? Тільки та обставина, що там зібралися інтелігентні люди. Інакше його просто б розтерзали! Але чим усе закінчилося? Юка сам засмажив зайця в овочах і в вині, запросив академіків, і вони заявили, що не знати, хто має слушність: Юка, який убив зайця, чи ті мисливці, які хотіли вбити кабана, але ще й не відомо, чи вбили б, чи ні... Чому ти мовчиш?
Іван. Але ж я все сказав.
Кучмієнко завжди дотримувався принципу, що в житті неодмінно потрібна солідарність. Скажімо, солідарність Кучмієн-ків — це вже щось. Завжди можна протиставити її розокремле-ності, хто живе мовби врозсип, чи що. З погляду дотримання фамільної солідарності не було сенсу далі слухати розмову між Людмилою й Совинським, бо тут могли пролунати слова не дуже схвальні про Юрія, тому Кучмієнко зусиллям волі переключився на іншу пару, від якої можна було сподіватися чогось веселішого.: На жаль, не стали вони ближчими, танцювали так само на відстані, яка визначалася дівочою технікою безпеки, але Юрій, здається, не особливо переймався цим, був веселий і, сказати б, винахідливий, як ті хлопчики з давніх телевізійних передач.
Юрій. У мене внизу сусід. Не цей танцюрист, а солідний хлопець, земляний жук. Я вмовив його посадити виноград. Але виноград тягнеться до сонця, а між нижнім сусідом і сонцем випадково-закономірно опинився я. І що ж? У сусіда коріння, а в мене на балконі лози й плоди. Така картина повторилася і з моєю любов'ю. Іван знайшов Людмилу й закохався в неї, а я не шукав, бо знав її ще з дитинства, і одружився з нею. Як у пісні. "И родина щедро поила меня березовым соком, березовым соком". Мій тесть характеризує мене знаєте як? Нездарний, лінивий, математичних здібностей не має, зі старшими зухвалий, з однолітками нахабний...
Анастасія. А далі?
Юрій. Ви маєте на увазі мої так звані найближчі плани? Найближчі плани — побудувати гараж для "Жигулів", куплених нам академіком Карналем, відростити бороду, дістати шкіряну куртку. Ви на цьому знаєтеся, личитиме мені шкіряна куртка? Чорна.
Анастасія. Мені чомусь здалося, що вона у вас уже є. Я навіть ніби вас бачила в ній.
Юрій. Тут ви трохи працюєте на випередження. У вас просто комп'ютерні здібності. Тільки комп'ютер може так швидко думати. Але він так само швидко й передумує. В дівчатах я б таку здатність не вітав. Як співається у відомій комсомольській пісні: "Только все суета, ведь не вся еще жизнь прожита".
Кучмієнко знав про несерйозність свого сина, але якось ніколи не задумувався над її розмірами. Виявляється, що вона просто страхітлива! Неприпустимо! Як можна довіряти таким хлопчикам серйозну роботу! Руки мовби й золоті, а язик меле казна-що! Уявити собі таке в масштабах цілої держави — то це просто жах! І якби ж хтось сторонній, якийсь чужорідний елемент, якась неконтрольована особа, а то рідний син!
Кучмієнко з обуренням одвернувся од Юрія. Що думає про нього Людмила? Як могла жити цілих два роки з таким несерйозним чоловіком? Здається, вона ще й захищає його?
Людмила. У цій історії з зайцем Юка буквально вбив своєю аргументацією академіка Карналя, нагадавши його власні слова: "Завжди є якийсь оптимум, якась точка, до якої слід вести дослідження і після якої треба скористатися плодами науки". Мовляв, на полюванні заєць був саме тим оптимумом, після якого...
Іван. Тоді я зробив би для тебе що завгодно. Кинувся б з п'ятого поверху. Виступив би з критикою самого академіка
Карналя. Почав би курити. Перестав би платити комсомольські внески.
Людмила. Навіщо ж стільки жертв?
Іван. Але є речі, які неможливо здобути ні силою, ні гід-
ностями, нічим. Суцільна загадковість і невизначеність. Напри-
клад, краса дівоча
Людмила. Юка любить повторювати, що краса пригнічує.
Іван. Але, пригнічуючи, підносить і, підносячи, пригнічує. В мене є знайомий. Трепанатор черепів, нейрохірург. Відкриває череп і зазирає в мозок. Не в електроннийу як ми з Юрієм, а в справжній. Уявляєш, які перед ним відкриваються картини? Штука, сильніша за всі комп'ютери на світі. Я не питав його, але гадаю, що в багатьох замість мозку щось як поролон у матраці.
Людмила. Ти натякаєш на легковажність? Але сміх — це не легковажність. Це просто сміх, сміх, веселощі, радість... Іван. Я ні на що не натякаю...
Час було згадати про порядність. Кучмієнко поволі підвівся, пройшов до балкона, його ніхто не помітив, зачіпалися за нього плечима, віяли своїми запахами, жіноче волосся торкалося його щік, він міг би розставити руки або притиснути їх, зіщулитися, закружляти й собі по кімнаті між двома парами, його б уникали, не зачіпали, не помічали. Чудеса! Він стояв, дихав прохолодою з балкона, з протоки, на тім боці Дніпра, підсві-чені прожекторами, сяяли золоті куполи Лаври, плавали в темному повітрі, над київськими вогнями, над київськими лагідними горами, все-таки життя — чудесна річ, тільки мертві можуть бути байдужі до всього, а чоловік, поки живий, жадібно вхли-нає все довколишнє: і образи, і звуки, і безтілесне, й тілесне, коли ж доля посилає тобі в дарунок отакий вечір, як сьогодні, то гріх ним знехтувати, бо побути серед молодих однаково, що самому помолодшати вдвічі! Кучмієнко притьмом кинувся слухати те, що міг почути, його вухо полинуло до Анастасії. Совинський просто тюхтій, коли й досі ллє сльози за Людмилою, маючи під рукою таку дівчину, та, власне, він завжди відзначався невмінням влаштуватися в житті, покинув фірму Карналя, хоч його там так високо цінували, тепер десь на мета-лургшиому запихає обчислювальний центр у б-арак, сподіваючись на успіх, став спеціалістом по впровадженню АСУ й починає з якогось барака. Невдаха і нікчема! Кучмієнко хотів слухати тепер Анастасію, передовсім Анастасію, може, тільки її!