— Ми ж сусіди,— спробував той захищатися,— ми ж... Ти що? Хіба можна?..
— Можна, можна, ми люди свої!
Юрій тихенько вивів сусіда, замкнув за ним двері, повернувся, сів, спитав усіх досить мирно:
— Може, вип'ємо за науково-технічну революцію?
— Ніколи не думав, що ми так погано тебе виховали,— зітхнув Кучмієнко,— якби жива була твоя мати, ти б убив її заново своєю поведінкою...
— А Люка вважає, що я переперевихований, а от освіченості малувато. Я навіть пробував відвідувати лекції академіка Карналя для співробітників. Безнадійна справа. Не добереш і не запам'ятаєш! Ось послухайте: "Інтерпретація відрізняється від трансляції принципово лише тим, що в процесі трансляції результат перетворення вихідної програми фіксується в пам'яті робочої програми, а в процесі інтерпретації вихідної програми наслідки її перетворення в пам'яті фіксуються по частинах (частково) не довше, ніж це потрібно для їх поточного використання в даному циклі".
Кучмієнко зітхнув. Знову йому доводилося — вже вкотре за сьогоднішній вечір — рятувати ситуацію. Все-таки молодь нинішня не здатна ні до чого. Просто обурливо!
— Сучасна молодь,— сказав він поважно,— вважаю, травмована не так освітою, як самою ідеєю освіти, надто ж вищої. Ви знаєте, що в нас уже для інженерів з вищою освітою немає інженерних посад? Ми ставимо їх на посади техніків, бо технік у нас як такий зник майже зовсім, а коли він і є, то це ні те ні се. До речі, й інженер на посаді техніка не виправдовує своєї вищої освіти. Тоді навіщо ж нам сотні інститутів і взагалі ця пошесть на науку? Практики треба більше, життєвих професій.
— А хіба не можна мати життєву професію і вищу освіту? — поцікавився Совинський.— Одне одному не перешкоджає, як мені здається.
— Ти вже, мабуть, добиваєш вечірній? — кольнув його Юрій.
— Ще ні, але така думка є.
— А ти чув, що той, хто багато думає, мало працює, а хто багато працює, той мало думає.
Людмила підсунула йому чашку з міцним чаєм.
— Випий чаю, а то ти сьогодні весь вечір говориш дурниці.
— А я дратую Івана. Він прийшов, щоб подратувати мене, а я відплачую тим самим. Бог завжди тримав у своїм штаті чорта, щоб на його тлі мати якомога пристойніший вигляд.
Спитай мого батька! Він тобі пояснить, що таке пристойність. Іван і собі хоче бути богом. Он критикувати нас збирається на республіканській нараді. Не мене, а мого тестя, академіка Карналя. А що лишається такому маленькому чортику, як я? Сміятися, як Івановому гомеопату з розкішною бородою.
Кучмієнкові незручно було обурюватися за себе, він обурився за гомеопата.
— Не слід так зневажливо про незнайому тобі людину. Той гомеопат міг давно вже вмерти.
— Гомеопати не вмирають. Вони сміються і потрясають розкішними бородами,— з апломбом заявив Юрій і здивовано озирнувся: — Не чую ні сміху, ні оплесків!
— Юка, ти вже всім набрид, хіба досі не помітив? І чай твій холодний. Тобі б чаю не завадило, між іншим.— Людмила прибрала чашку з вихололим чаєм, підставила Юрієві гарячішого.— Коли один індивід за певний проміжок часу викидає занадто багато слів, відбувається їхня девальвація. Слова втрачають будь-яке значення. Вони вмирають, і в повітрі літають тільки тіні слів. Як ти кажеш: так звані слова.
Юрій з удаваною полохливістю відсахнувся від Людмили.
— Люка, ти мене критикуєш! А де ж наша так звана любов, дружба і взаєморозуміння? Ти повчаєш мене, читаєш мені мораль? Усі читають сьогодні мені мораль: ти, Іван, батько, навіть прекрасна Анастасія! Що я можу вам відповісти і чи можу взагалі відповісти? Я не буду таким банальним і запропоную загальний танець.
Він побіг до магнітофона, довго вибирав касету, поставив, запустив, спокійна музика заповнила кімнати, випливла через балкон назовні, мабуть, м'яко лягла десь аж на воду протоки.
— Танцюємо,— загукав Юрій,— а тим часом здайте свої так звані рупори до музею, подаруйте їх червоним слідопитам! Лю-ко, руку! "И весна наступает, звеня, потому что ты любишь меня!.."
6
Кучмієнко лишився без пари. Після спроби висміяти, знищити його словесно, прямо або непрямо, молоді вдалися до способу безвідмовного: просто не помічати. Ось вони собі танцюють, перемовляються, перешіптуються, переглядаються, ніби самі на цілому білому світі і нікого ніде немає, ні поблизу, ні взагалі, і він, солідний, поважний, авторитетний, всіма знаний Кучмієнко, несподівано для самого себе опиняється в ролі якогось опудала, пустої оболонки, мертвого каркаса, обтягненого сірим, у клітинку костюмом, кричи — не почують, клич — не відгукнуться, проси — не звернуть уваги, кайся — відвернуться зневажливо. Та, власне, в чому б він мав каятися? Життя прожив велике й славне,— був останнім, а тримався серед перших. Думав завжди тільки про масштабне, про державне, про велике, дріб'язок відганяв од себе, як комарів або мух. Ось чоловік опинився в становищі трохи неприємнім. Безпарний. Число непаристе. Якийсь примітивний математик втішався б тим, що став би пережовувати в думці старі, ще від стародавніх греків теорії про конструювання багатокутників з непаристою кількістю сторін. Числа Ферма, формула Гаусса,— чому б він мав запаскуджувати собі мозок цим мертвим академізмом? Bin звик до глобальних масштабів, до іноземних делегацій, до високих візитів, усіх приймав, водив, показував. Все зробив він! Навіть 'академіка Карналя зробив він, бо, поки того мали обирати академіком, він, Кучмієнко, сидів серед спорохнявілих учених і розважав їх анекдотами. Діди сміялися, аж їм кишки переверталися, пропонували навіть Кучмієнкові балотуватися в члени-кореспонденти по відділу анекдотів у Інституті фольклору й етнографії. Він скромно зауважив, що присвятив своє життя точним наукам, а коли б ударився був у фольклор, то, може, й справді б організував відділ анекдотів і одеських жартиків! А що?
Може, й сюди приїхав серед ночі теж заради Карналя. Чомусь подумав, що той сьогодні буде в доньки, а відставати Кучмієнко від академіка не хотів ніколи й ніде. Скрізь за ним! Оберігати, помагати, вгадувати бажання, настрої, надто ж після смерті Айгюль, яку той, здається, любив над усе. Не можна сказати, що то була нормальна любов, але ж була. Погано, що не застав сьогодні тут Карналя, ще гірше, що зачепився за цю молодь, і тепер не знаєш, як відчепитися. Після його масштабів — і оця малометражка, в якій тебе на додачу до всього ще й так зневажають! Жалюгіддя, просто обурливе жалюгіддя!. Яке дивне все-таки життя! Батько його вмер, свинорадгосп перекваліфікували на птахофабрику. Якийсь там комплекс. Поліна вбилася. Чорти їх носили з тою шаленою туркменкою. Теж мені — заслужена артистка! Ніякі звання не помагають, коли людина дика. Он Карналь теж — академік, а спробуй візьми його голиг ми руками! Все життя так і норовить виприснути а.-під розумного впливу й керівництва. Сам дикий і жінку таку знайшов, а ти коло них страждай!