— Так звана скромність,— прокоментував Юрій без видимої пошани.
Видно, його дратувала батькова присутність, двом їм було тісно під цією низькою стелею, простір малометражної квартири явно не пасував до широкої постаті Кучмієнкової, ще ширшої через отой костюм у клітинку, а може, то костюм у клітинку не пасував до малометражної квартири, хоч як там було, враження створювалося таке, ніби Кучмієнко заповнив собою все, нікому не лишив ні місця для перебування, ні повітря для дихання, повсюди панувала широка, опасиста постать, округлі, всеохопні жести, ніде ніхто не міг ні сховатися, ні порятуватися від уваги, щедрот і доброзичливості цього чоловіка, який звик завжди перебувати в центрі уваги, нікому й ніде не поступаю-чись цим мовби від народження наданим йому привілеєм. Юрій успадкував батьківську натуру, багатослів'ям своїм він саме й прагнув, мабуть, несвідомо, але вперто поставити себе в центр загальної уваги, заволодіти всіма, не дати нікому розтулити рота, суперників терпіти не міг ніяких, навіть коли таким суперником виступав його рідний батько.
— Ти як,— спитав він Кучміенка,— приїхав чи заїхав?
— Точно сформульоване запитання,— вдоволено відзначив Кучмієнко.— Саме — заїхав чи приїхав. Запитання й відразу натяк: котись, батечку, якомога далі, бо ти заважаєш нам розвиватися згідно з Конституцією й качати права. Так? Заспокойся, синочку, я не заїхав, а приїхав! Машину відпустив і добиратимуся з Русанівки, як рядовий радянський громадянин. Ти не ждав мене в гості й не радий мені? Зате рада моя невісточка. Правда ж, Людмилко?
— Просимо, сідайте,— привітно запросила його Людмила,— зараз я почну накривати на стіл, у нас вечеря. Дуже добре, що ви якраз...
— Зрозумів? — переможно поглянув на Юрія Кучмієнко.— Людмнлка розуміє мене... У неї уява працює прекрасно... Вона знає мою жадобу спілкування з молоддю...
— І так звану тугу,— підказав Юрій крізь зуби.
— Старий став, не дочув...
— Завжди хочеться когось з'їсти,— так само крізь зуби процідив Юрій, щодалі більше дратуючись на Кучміенка.
— Зовсім не чую,— вдавано розвів руками Кучмієнко.
— Це я щодо єпетіту кормів,— здався нарешті Юрій, зрозумівши, що Кучмієнкові нічим не дошкулиш.— Люко, де наш гонг на вечерю?
— Починаю носити! — бадьоро вигукнула Людмила.
— % поможу,— приєдналася до неї Анастасія, коло якої вже відсапувався добродушно Кучмієнко, приміряючись, з якого боку піти, в атаку на дівчину. Вони обидві вийшли на кухню, Юрій заходився діставати посуд, Совинський помагав йому, Кучмієнко й собі спробував поклопотатися коло столу, але Юрій відігнав, його..
— Не турбуйся. Сядь, ознайомся з центральною пресою.
Кучмієнко ще трохи покрутився коло столу, але жінки почали носити з кухні закуски, тоді з'явилася на великому блюді засмажена, аж. червона, качка, пахощі вдарили навсібіч,, кімната мовби відразу стал,а святковіша, вже ніхто й ніщо не могло бути центром, окрім столу, білої скатертини, різнобарвності закусок, сяяння тарілок і келихів і, звичайно ж, золотистості смаженої камки.
— Що будемо пити? — запитав Юрій, приноеячи з холодильника різнобарвні пляшки й високо піднімаючи їх,, щоб усі бачили.
— Я думаю., ми розділимося за інтересами й смаками,.— солідно промовив Кучмієнко, який лише на мить розгубився й мовби відсунувся в, тінь, а тепер знову пробував захопити неподільну владу.— Пристойна. вечеря в товаристві таких пристойних молодих людей. Що може бути приємніше для чоловіка втомленого й, прямо кажучи, поглинутого роботою!
— Це ти, даруй мені, поглинутий? — реготнув Юрій.— А що ж. тоді казати шістдесяти мільйонам радянських робітників — шахтарям, металургам, лісорубам, нафтовикам, бамівцям?
— Не спрощуй,, не спрощуй,— займаючи центральне місце за столом і жестом запрошуючи Анастасію сісти поруч., сказав Кучмієнко.— Ти ж прекрасно знаєш, що моє завдання набагато складніше, ніж у будь-якого рядового робітника, навіть коли це такий унікальний спеціаліст, як ти або Совинський. У чому полягає моє завдання? Осягати факти й доводити їх до загального відома. Для прикладу. Беремо наше об'єднання. Що це таке? Це передній край нашого прогресу. Це дуж-же передове об'ед-
^ нання. До деякої міри навіть занадто передове, бо відірвалося від усіх, і вже ніхто його не зможе наздогнати в найближчому майбутньому. В цьому відриві приховується що? Приховується загроза. Бо навіть на найпередовішому підприємстві можуть, бути оці...
Він виразно потрусив пальцями.
— Совинський теж такої думки,— підморгуючи Іванові, недбало промовив Юрій.— Спеціально приїхав до мене, щоб повідомити.
— Про що? — безтривожно спитав Кучмієнко, накладаючи на тарілку Анастаса закуски.
— Сигнали про недоробки в наших машинах.
— Сигнали? — Кучмієнко відклав виделку, втупиася в Совинського з виглядом, який не обіцяв нічого доброго.— Тобто які сигнали?
— Та не сигнали, а недоробки,— потішався Юрій.
Але Кучмієнко вже не звертав уваги ні на сина, ні на Совинського. Він помітив серед пляшок зеленкувату, з білою .етикеткою, .вміло підсунув її до себе, схилив голову на одне плече, тоді на друге, милуючись чи то пляшкою, чи етикеткою,, чи сяянням прозорого вина за тонким зеленкуватим склом.
— Це вино любив один дуже великий чоловік,— урочисто повідомив він.— Послухайте, як воно називається! "Манаві". Навіть у самій назві є щось вабливе й загадкове, як велич. Дуж-же пристойне вино. Щоразу, коли я п'ю це вино, я сумую від думки про те, яке прекрасне, але коротке наше життя.
— Тобі шкідливо пити вино. Хіба ти не читаєш журнал "Здоровье"? Там усе написано,— насмішкувато кинув Юрій.
— А, що вони розуміють у тому журналі? Сьогодні пишуть одне, завтра інше, сьогодні корисна кава, завтра корисний чай, післязавтра чиста вода, а життя ж таке прекрасне й коротке, по суті... Але ви молоді і не відчуваєте ні того, що життя коротке, ні що воно прекрасне... Пийте "Манаві". Тільки в цій квартирі можна спробувати справжнього вина. Для академіка Карналя грузинські кібернетики завжди... Дуже цристойні люди...
Юрій самими очима показав усім, щоб випили без тосту, по-цмакав смачно після чарки, вкинув у рот шматочок огірка.