Кучмієнко ж, навпаки, любив оточувати себе людьми, схожими на —нього навіть зовні. Всі вони були чемні, виховані, добродушні, стримані, нікому й на гадку б не спало піднести голос проти старшого, проти самого Кучмієнка або (не приведи господь) проти самого Карналя. У них був цинічний девіз, повторюваний ними слідом за Кучмієнком: "Не випен-дрюватися". Хто вискакує,— відірвемо голову, сиди й мовчи. Не рвись виконувати вказівки. Добре виконаєш—виконуватимеш усе життя, а інші спатимуть на посту. Крім того, тебе тоді ні за що буде лаяти, а кого ж начальству й лаяти, як не тебе. Вони страшенно любили створювати для розв'язання будь-якої проблеми комісії. Комісія — найпевніший спосіб уникнути відповідальності. Ніхто один не відповідає, зате можна винести рішення про недоцільність, про похибки, про те й про се. Хто виконуватиме, то вже річ десята.
Усе це відкривалося Олексію Кириловичу не відразу, поступово, іноді тяжко, болісно, його попервах зачарував Кучмієнко своїм показним демократизмом, своїм умінням усім обіцяти, нікому не відмовляти, його співробітники подобалися Олексію Киршговичу, чоловікові від природи акуратному й ґречному, своєю вихованістю, вмінням модно одягатися, якимсь особливим, сказати б, шиком, який вони видавали за "кібернетичний шик", тоді як "команда Карналя" була іноді галасе лива, розмахана, часто й просто грубіянська, одягнені всі ці доктори й "золоті голови" були як попало, навіть техніки на заводі до Карналя ставилися майже без ніякої поваги, сперечалися з ним, демонстративно кидали нараду, грюкали дверима, знов поверталися, "щоб долаятися". Коли Олексій Кирилович звернув увагу на те, що в Кучмієнка всі співробітники прекрасно вштші люди, Карналь буркнув:
— Дурні завжди прекрасно виховані й уміють у всьому дотримуватися пристойності. А ми з вами повинні жити не задля пристойності, а для діла. Справжній учений відданість істині іноді вимушений протиставити авторитетові керівника. І справжній керівник повинен це розуміти.
Думки його не завжди узгоджувалися з думками всього світу. Олексієві Кириловичу навіть здавалося спершу, що Кучмієнко прагне порятувати Карналя від такої неузгодженості, яка неминуче мала призвести академіка до цілого ряду незруч-ностей, коли й не до справжніх конфліктів.
Скажімо, який помічник може зрозуміти свого начальника, коли, приносячи щоранку цілі стоси листів, адресованих —йому, ніколи не отримує жодної особистої відповіді, Карналь умить розписує листи по відділах, своїм заступникам, сам ніколи не відповідаючи на жоден, навіть коли це листи майже особисті.
— На листи трудящих треба ж відповідати,— нагадав йому якось Олексій Кирилович.
— А я, по-вашому, хто — не трудящий? Треба вибирати: або відповідати все життя на листи, або робити діло. Я не Чехов, щоб писати красиві листи, а поганих не хочу. Читали листи Чехова? Вони в нього кращі за оповідання. Почитайте.
На тому й кінець проблеми.
Коли Карналеві казали, що один з провідних конструкторів, на жаль, не байдужий до зеленого змія, академік просто відмовився обговорювати поведінку конструктора, заявляючи:
— Ліпше розумний п'яниця, ніж тверезий дурень. Коли хочете знати мою думку, то наші електронні машини були б набагато привабливішими, коли б до них додавати по чарочці горілки.
За законом Паркінсона, кожна установа, яка налічує понад тисячу співробітників, пориває будь-які зв'язки зі світом, не має виходу назовні, бо заклопотана лише своїми внутрішніми проблемами. Карналь найбільше боявся цього паркін-сонівського герметизму, як він його називав. Часто був жорстокий до своїх працівників, не хотів розуміти звичайних людських потреб, не любив, коли йому докучали з дрібницями, а до дрібниць він скидав усе: квартири, путівки до санаторіїв, в пансіонати, будинки відпочинку, придбання автомашин, шлюбні справи, зміни місця роботи. В четвер у Карналя був прийом з побутових питань, але Олексій Кирилович мав попереджати всіх, хто записувався на прийом, що академік не стане обговорювати квартирних питань, матеріальних проблем, родинних конфліктів. Тоді ж які побутові питання? — дивувався Олексій Кирилович.
Зате Карналь особисто опікувався групою провідних конструкторів, перевіряв щоразу, чи виплачується їм належна двопроцентна премія за перевиконання завдань, намагався вибрати час для того, щоб переговорити з кожним, знав усі їхні проблеми, міг навіть займатися побутовим влаштуванням когось із них. "Несправедливо? — перепитував Олексія Кириловича.— А що можу вдіяти? Я повинен знаходити розумних працівників і дбати про них. Дурні й так наб'ються — не відженеш!"
Карналь добре знав, що в його об'єднанні неминуче має бути також група безнадійних. Вони проникають повсюди, пролазять тихо, непомітно, туляться одне до одного, об'єднувані нездарністю, творять окремі кристали посередності, з яких, коли з ними не боротися, можуть вирости цілі колонії, масиви, хребти. Закон перенасиченого розчину.
Були ще демагоги. Ці днями курили в коридорах, витрачали всі свої сили на розбалакування про те, як вони просуватимуть уперед науку й техніку, це були неперевершені спеціалісти по теревенях про НТР, про її впливи на суспільство й на окрему людину, про корінні зміни, про досягнення й загрози, про енергетичну кризу, про другий закон термодинаміки. З усіх демагогів наукові найнебезпечніші. їм завжди хочеться тільки фундаментальних досліджень, тільки великих відкриттів, тільки чогось позахмарного, космічного, на грішну землю вони дивляться лише як на конечне зло, до якого їх прикуто силами тяжіння й громадських обов'язків. Вони мають своє уявлення про призначення й роль науки. Що? Роль науки — пізнання? Але ж пізнання занурює нас у сферу банального, яке загрожує проковтнути науку. Демагоги у Карналя не затримувалися. Були тільки свіженькі, він виловлював їх сам, охоче встрявав у їхні суперечки, терпляче слухав розбалакування про "фундаментальне", тоді несподівано питав:
— Ви з якого відділу? Ваше прізвище? Подавайте заяву про звільнення. В профспілку можете не скаржитися.
Він любив зустрічатися з новими людьми, чи то були працівники СКБ, чи поповнення для виробництва. Його традиційна промова перед ними мала приблизно такий вигляд: