— Я завжди був неслухняний, Петре Андрійовичу,— сказав Совинський.
— Може, й краще, що ти такий, а не інший. Але як ти опинився серед металургів?
— А це я заманив його до себе,— сказав директор.
— Ви? Яким чином?
— Колись ви зустрічалися з групою директорів у Раді Міністрів, пам'ятаєте?
— Це треба згадати, коли саме і з якими директорами.
— Одне слово, у тій групі був і я. Послухав, як ви говорите про електронні машини, і вирішив: давай спробую! Гроші у нас були, розпитав, як там і що, швиденько оформив, у міністерстві тим часом не казав нічого, бо хіба ж мало у нас придбань? Все тягнемо на заводи про всяк випадок. У декого цілі запасні заводи лежать на складах, змонтуй — і матимеш паралельне виробництво. А ці ваші машини такі компактні порівняно з нашим металургійним устаткуванням, що можна подумати, ніби то якісь конторські шафи та столи. Купили, привезли, сховали, а далі? Людей у мене нема, спеціалістів жодного, ніхто навіть не знає, чи там комплект, чи просто випадковий набір деталей... їхав мій зам до столиці, я його й попросив: попитай та пошукай. А в мого зама та ваш зам знайомий, а ваш зам вже мав у себе заяву Совинського...
— "Узнаю коней ретивых по их выжженным таврам",— пробурмотів Карналь.— Далі можете не розповідати. Типовий випадок цілковитого поєднання особистого з громадським. До того ж поєднання обопільного. Кучмієнко? — звернувся до Совинського.
— Він не наполягав, сказав тільки, що металурги мене запрошують.
— Так таки особисто? А чом би не...
— Про Юрія він теж казав. Але ж ви самі знаєте: Юра й Люда щойно одружилися, він не міг... Хоч умови тут запропонували просто царські. Мені платять як докторові наук, а хто я такий? Простий технар. Роботяга-електронник.
— Ти спеціаліст і талант,— сухо сказав академік.— А тоді, виходить, обманув мене. Чому не сказав про Кучмієнка?
— Бо ви не питали.
— Вічна історія,— зітхнув Карналь.— Одні кажуть усе, бо їх питають, інші не кажуть нічого, бо їх, бачите, не питають. Ну, гаразд. Ми захопилися з'ясуванням проблеми, в чому полягає майбуття минулого, а нашому директору це нецікаво. Що тут у вас? Чим подивуєте?
— Може, заїдемо спершу до готелю? — запропонував директор.— Влаштуєтесь, відпочинете.
— А ми з Олексієм Кириловичем цілу ніч відпочивали. Поголилися у вагоні, снідали котлетами, які зробила його дружина, до речі, на диво смачні котлети, ніколи таких не їв. А готель — що ж нам готель? Ми сьогодні й додому. Треба квитки забезпечити — оце й уся організація.
— Квитки зарезервовані,— повідомив Олексій Кирилович.
— Бачите, як працюють мої служби,— засміявся академік.— Вірю, що ваші теж не гірші. То що у вас? Маю тверді підозри, що не ждете від мене користі, тільки хочете спертися на авторитет академіка! Вгадав?
— Вгадали,— згодився Совинський.
— Часом мені здається, що й держава вже платить мені не за користь, а за авторитет,— сумовито зронив Карналь.— Але держава ніколи в цьому не зізнається, а от ти, Іване, чоловік прямий був завжди й таким залишився. .Шкодую, що не став ти мені таким близьким, як хотілося.
Директор не розумів нічого з цієї сповненої натяків розмови, Олексій Кирилович не міг втручатися, хоч знав усе. Совинський був безнадійно закоханий у доньку Карналя Людмилу, але сталося так, що вона одружилася з сином Кучмієнка Юрієм, до речі, близьким Другом Совинського, теж техніком-наладчиком обчислювальних машин, хлопцем, у своїй справі талановитим просто рідкісно, може, навіть більше за Совинського.
— То що у вас? — вже вкотре повторив академік.
— У нас невлаштованість і непристосованість,— признався директор.— Соромно сказати, але... Наш завод старий, ще дореволюційний. Після громадянської війни і розрухи його відбудували нашвидкуруч, у перші п'ятирічки поставили кілька нових прокатних цехів для складних профілів труб, війна все понищила. Знову відбудова, і знову в поспіху, в нестачах, в суцільних труднощах... Поступово реконструюємо, фактично все оновлене, але територія тісна, корпуси цехів старі, не дуже розвернешся. Я заздрю тим, хто будує нові заводи на нових місцях,— отам розгін, там розмах, там справжня робота. А наш завод скидається на старого заслуженого ветерана: і на пенсію шкода випроводжати, і продуктивність не та, що в молодого спеціаліста.
— Старі заводи, старі люди,— тихо промовив академік,— а ви молоді, всі молоді. Що ж хочете почути від мене, старого чоловіка?
— Який же ви старий? — здивувався директор.
— Перейшов рубіж. До п'ятдесяти років здається, що йдеш тільки вгору й угору, але від того самого дня, коли сповнюється піввіку, розумієш: у тебе зникає майбутнє. Тепер може бути мудрість, досвід, авторитет, можеш обіймати найвищі посади, але роки твої вже котяться з гори. Не рятує ніщо. Не рятує навіть кібернетика, хоч дехто схильний вважати її всемогутньою. Тільки генії, герої й святі перемагали себе й час.
їхали по набережній Дніпра. Безмежні розливи асфальту. З одного боку — блоки нових висотних будинків, з другого — білі піщані пляжі, тихі затоки, голуба дніпровська вода, мости, острів з атракціонами, серед яких вирізнялося традиційне колесо з кабінками для випробування міцності нервів.
— Ви бували в Придніпровську, Петре Андрійовичу? — спитав Совинський.
— Бував, хоч і нечасто.
— А як вам наша набережна? Це зробив Пронченко, коли був тут секретарем обкому. Його ідея. Давніше берег був забудований халупами, а он там по схилах росла дереза й лазили корови. Тепер новий район, головне ж — ця траса. Гордість нашого міста!
— Я не люблю таких набережних,— сказав Карналь.
-— Дозвольте поцікавитися, чому? — здивувався директор.
— І не тільки тут, у вас. Бачив набережні Ленінграда, був колись в Єгипті — там в Александрії набережна, мабуть, кілометрів двісті вздовж моря. У Києві приблизно така, як у вас, уздовж Дніпра, хоч там шосе коротке й набагато вужче. Але всі вони мають спільну, сказати б, рису: створені не для людей, а для машин. До берега не проберешся, не проб'єшся, хіба що проскочиш, як заєць, але й тоді тебе оглушить гуркотом моторів, і ти задихнешся від вихлопних газів. Моє переконання: до води треба давати доступ насамперед людям, а не машинам. Ви скажете, що в машинах теж сидять люди. Так, сидять. Але вони проскакують уздовж цих вод, не встигнувши навіть роздивитися довкола. Чи не однаково, де їм прокласти трасу для задоволення своєї жадоби швидкості й поквапу? Ми ж досі мислимо категоріями дев'ятнадцятого століття, коли намагаємося показати насамперед технічні успіхи, поставити перед очима то паровоз, то машину, то ще якусь техніку. Залізниці прокладалися через центр міста. У Парижі й досі вокзал у самому серці міста. Яскравий приклад — залізниця в Феодосії, подарована місту художником Айвазовським. Тоді це було таке диво, що Айвазовский конче хотів, щоб залізницю прокладено було уздовж моря і щоб усі феодосійці приходили дивитися на це диво так само, як вони дві з половиною тисячі років милувалися морем. Ось і досі залізниця відокремлює Феодосію від моря. Тепер Айвазовского хвалять за картини і нишком проклинають за такий дарунок рідному місту. Ваш завод що — теж виходить на цю набережну?