— Я ж казав,— зітхнув Мастроянні.— У нього на півроку наперед розписано кожну хвилину. Куди вас тепер підвезти?
— Можете возити своє повітря! — кидає йому обізлено Анастасія.
— Повітря? Яке повітря?
— Академіка не возите — возіть повітря. Я люблю ходити пішки!
І вона йде, навіть не глянувши на Мастроянні. Йде, й очі в неї повні сліз. З нею навіть не захотіли говорити. Не записали прізвища. Ніяких шансів на зустріч. Ніяких інтерв'ю, ніяких спогадів. Тільки ділові розмови, тільки посутні, тільки... Вимита лондатоном секретарка покликала на допомогу собі лисуватого молодого чоловіка, який тихеньким голоском розвіяв усі сподівання Анастасії: "Академік на такі теми ні з ким не бесідує. Принаймні мені не відомо про це. Довідатися я не можу, ви самі повинні зрозуміти". Ввічливий уклін, а за спиною в неї, мабуть, пересміювалися з тою,— облондатоненою.
Здається, це вперше в її журналістській практиці так безжально і, сказати б, безнадійно... Анастасія ще не вірила. Сталося непорозуміння. Прикра помилка. Ось її наздоженуть, перепросять, завернуть... Ніхто не наздоганяв, не перепрошував, не завертав. Мабуть, уже й забули. Не спитали прізвища, не знають, хто вона й що... Газету, щоправда, назвала, але що то за газета? Молодіжний орган, ніякого авторитету, ніякої поважності... Анастасія йшла довго пішки, тоді сідала на якісь трамваї, на тролейбуси, знов ішла пішки, сама не помітила, як опинилася на крутій коротенькій вулиці Коцюбинського перед височенним новим будинком. Глянула: книгарня наукової книги. Навіщо вона їй? І чому припленталася саме сюди? Несвідомо свідомо? Зроду не була тут. Навіть готуючись до зустрічі з академіком обмежилася кількома статтями з енциклопедій. Спробувала глянути двотомну "Енциклопедію кібернетики", але відклала, не читаючи, бо нормальній людині там читати нічого: дикі формули, дикий текст: "Марков довів, що не може бути алгоритму, який за даними двома скінченними тріангуляціями чотиривимір* них многовидів визначав би топоморфізм цих многовидів".
Тепер, коли її ганебно вигнано, вона перед науковою книгарнею. Хоче придбати книжки академіка Карналя? Смішно! Але ввійшла до книгарні. Повинні ж у цього Карналя бути якісь книжки, коли він академік. Подивимося, що він пише.
Анастасія тріпнула волоссям, спинилася біля входу. У книгарні були самі жінки. Покупців жодного, а продавцями тільки жінки. Нестерпно. Продавати книжки — чоловіча справа. Сиві, мудрі, спокійні, заглиблені в щось мало не потойбічне, дивно непрактичні, наївні, як оті паризькі букіністи. Ну, вона ніколи не була в Парижі, але про букіністів знає. Годилося б і тут. У такій книгарні. В жінок не хоче ні купувати, ні питати.
Анастасія вийшла, так і не спитавши нікого про книжки Карналя. А може, їх і немає? То колись академіки були неодмінно з книжками, з творами, тепер, мабуть, усе інакше. Вона якось чула виступ одного академіка, який не вмів вимовити слова "Фінляндія", вперто повторюючи "Фіндляндія". Це було особливо смішно через те, що вчений саме повернувся з Фінляндії й розповідав про свою поїздку'. Але яке це має відношення до Карналя?
Анастасія йшла, недбало помахуючи своєю торбинкою, мстиво закушувала губу, складала подумки статтю про Карналя. Ви вірите в існування геніїв? Книга, яку ви берете до рук, свідчить... Ні, треба починати про довге і яскраве життя. Гай-гай, довге життя разом з успіхами й радощами приносить і прикрощі, прорахунки, хибні вчинки. Ми можемо з прикрістю відзначити в житті нашого автора і неконтрольовані захвати, і, що набагато гірше, не властиві вченому висловлювання на адресу ряду його старших (або молодших) колег, які з тих або інших причин... Але ми повинні бути поблажливими, надто ж що поблажливість ця не вияв ласки — вона зароблена вченим, його талантом, його працелюбством, усім його дотеперішнім життям.
Звичайно, ми можемо сьогодні відзначити, що в його науковій практиці бувало й таке, коли думка випереджувала слово або, навпаки, слово випереджувало думку, і тоді ми зустрічалися або ж з невиразністю, або з анахронізмами, або ж з відвертими невдачами взагалі. Та хіба це не ознака справжнього?.. Він живе й працює серед нас, разом з нами, не поступаючись активністю наймолодшим, найенергійнішим, хоча в науці енергійність і не завжди була свідченням справжності намірів і не вела до неминуче корисних наслідків, уже не кажучи про відкриття... Його час нормовано за найвищими стандартами, не доступними розумінню простих смертних. Досить сказати, що на цілих півроку в академіка вже все розписано до останньої хвилини. Уявити це важко, та, мабуть, і не треба уявляти, бо тут кінчаються звичайні параметри людського життя і ми переходимо в сферу чи то машинного функціонування, чи, можливо (і ми б хотіли сподіватися саме на це), в царину майбутнього, бо академік Карналь вважає себе (і, певно ж, небезпідставно) серед нас, людей, заглиблених у клопоти сучасності, повноважним представником прийдешності. Він мовби зійшов із сторінок науково-фантастичних книг, в чому ви легко можете пересвідчитися, коли вам вдасться якимось чином зустрітися з академіком, хоч, щиро кажучи, навряд чи вам пощастить цього досягнути.
Анастасія урвала потік своїх злих думок. Мало не застогнала від власного безсилля й нікчемності. Жалюгідна помста жалюгідними засобами. Хто ти така, щоб судити? І взагалі, навіщо ти? З однаковою легкістю пишеш про самодіяльні концерти, про перетворення Києва на зразкове місто, про новий спектакль в оперному театрі, про спорудження житлового масиву Виноградар і про ветеранів війни. А чи задумувалася, коли була війна? Для тебе це щось зовсім нереальне. Незмога навіть уявити. Відстань мало не така, як до Пелопоннеської або Пунічних війн. Коли була Третя Пунічна війна? І коли Ганиібал уперше пустив на римлян своїх слонів? А коли вперше "заграла" наша "катюша" і хто підбив першого "тигра"? Не знаєш або ж не хочеш знати, а довкола ще повно людей, які пережили війну і пам'ятають кожен день з тої півтори тисячі днів. Батько твій починав війну лейтенантом, закінчив полковником, ти народилася вже як полковницька донька, дитинство твоє минуло серед людей, які навіть запах свій, здавалося, принесли ще з війни, саме там навчилися вони стояти плече до плеча, ніколи не знати самотності... Вона теж училася, а тоді забула, розгубила все знайдене, лишилася тільки пам'ять про батька, та й не пам'ять, а суцільний біль, якого лякалася щодалі більше, але й позбутися, почувала це виразно, вже ніколи не зможе. Якби вона зустрілася з Карналем, вона б, мабуть, зуміла розповісти про свою причетність до людей війни і, отже, про своє право на їхні спогади. Бо журналіст теж повинен так чи інакше завойовувати право. Чи то здібностями своїми, чи спільністю долі своєї з людьми, про яких пише, а чи й просто настирливістю, до якої іноді доводиться вдаватися. Вона не могла бути настирливою, та й не хотіла. Академік Карналь її не цікавить. Випадково довідалася про його існування, так само й забуде. Згадувала свою пригоду в приймальні Карналя безгнівно, майже звеселено. Поводилася, мов дурне дівчисько. А тим часом треба було просто подзвонити по телефону й довідатися, чи зможе її при-, йняти Карналь. Або хай би подзвонив сам редактор. Для солідності й для дотримання рівня. Бо коли живеш у столиці, то на кожному кроці доводиться дбати про дивну категорію, окреслювану таким знайомим і водночас геть незбагненним словом "рівень".