"Скористатися з належного..."
Ніхто не знає, що для самотніх найтяжчими видаються саме святкові дні. В найгустіших натовпах, в найбільшій людській тісняві не сховаєшся, не загубишся, не порятуєшся. Помітять" викриють, розіпнуть на схрещеннях поглядів, утворять довкола порожнечу... Гляньте: сама, одна, як билиночка в полі! Така молода і ніби й симпатична, а бач... Чоловік від самотності може хоч напитися. Жінка — хіба що кусати собі лікті. Інші, може, й не відчувають самотності так гостро, Анастасія ж боялася просто розпачливо. Дитинство її минуло серед військових, батько завжди брав її з собою на .учення, знайомив з такою силою-силенною офіцерів і молоденьких солдатиків, що згодом їй стало здаватися, ніби весь довколишній світ — це оті молоді красиві люди в уніформі, збиті плечем до плеча в нерозривність, у здруженість, у моноліт. Світ молодий, бадьорий, невичерпний. Коли закінчувала дев'ятий клас, загинув батько. "При випробуванні нової техніки..." З матір'ю ніщо не єднало Анастасію, звикла до чоловічого діяльного світу, не хотіла занурюватися в неминучий смуток і понуру щоденність. Кілька років метань, розчарувань, упертості, болючих досвід-чень, аж до невдалого короткочасного одруження — і ось страх самотності у святкові дні, коли торжествує те, що в дні робочі якось мовби непримітне, про що не дуже охоче пишуть газети, чого не показують по телевізору,— настає царство так званого "особистого життя". Ясна річ, вона теж чимось заповнювала вихідні й свята, але іноді було просто нестерпно. Тому найбуденніший день тижня — понеділок — був для Анастасії завжди святом. Сьогодні ж, на жаль, не понеділок — п'ятниця. Тому й доводилося стирчати на цій нецікавій зустрічі, нецікавій не по суті своїй, а по тому, що з неї зробить їхній редактор, який зажене її під рубрику "Вчені — п'ятирічці", дасть тридцять рядків мертвого тексту і не вибере жодної з фотографій, зроблених Анастасією, посилаючись на потребу "економити газетну площу" і навіть не лякаючись знущального запитання своєї зухвалої працівниці: "А навіщо економити?"
Академіки роз'їжджалися в нових "Волгах". Аиастасія підійшла до своїх "Жигулів" і тільки тоді помітила Кариаля. Йшов пішки. Не мав машини чи не хотів затримувати шофера? Несподівано зринуло зухвале: ану ж запропоную підвезти? Так, щось невловиме, пустотливе — забаганка, примха. Від свого наміру відмовилася відразу, надто що помітила, як ще якісь два чоловіки рушили пішки слідом за Карналем. Теж академіки? Але вони, здається, не виступали. Наздоганяють Карна-ля чи, може, оберігають від таких, як вона? Анастасія рвонула до редакції. Не відзначалася послідовністю в думках. Поки доїхала, геть забула про Карналя. Здала плівку в фотолабораторію, за годину забрала ще трохи вологі знімки, потріпуючи ними, пішла до редактора.
Той думав. Страшенно любив цей процес. Набридав усім працівникам редакції, щодня нагадував, закликав, вимагав: "Думайте! Давайте нові ідеї!" Сам теж часто любив показувати, як думає, сидів розслаблено за широким своїм столом, згорнувши з нього всі папери, затуманений погляд не спрямований нікуди, на обличчі страждання, ніби від чогось кислого, цілковита безборонність у всій постаті: змилуйтеся, не заважайте людині зосередитися! Редакційні дотепники цей редакторський стан визначили як: "сон на посту!". Бо ж однаково ніяких оригінальних ідей їхньому редакторові ніколи на думку не спадало ні в часи звичайних клопотів, ні в оті хвилі "думання". Мабуть, коли думають, то не показують цього, бо ще нікому не вдавалося показати невидимого.
Секретарка спробувала не пустити Анастасію, але це було просто смішно. Матеріал у номер! Учені — п'ятирічці. Яке тут може бути думання? Вона влетіла в редакторський кабінет, не дала редакторові часу на обурення й скарги, віялом розгорнула перед ним цілий іконостас академіків: ось люди, які справді вміють думати. Редактор застогнав од професійних заздрощів. З цими людьми він не міг витримати ніякої конкуренції, хоч, правду кажучи, справжній журналіст завжди почувається вищим за всі академії світу, бо ж не вони пишуть про нього, а він про них, не вони оцінюють його роботу, а він — їхню, не вони роблять його ім'я відомим народу, а він уславлює (або ж замовчує) їх.
— То що? — поспитав редактор.
— В номер. Учені — п'ятирічці. Текст зараз буде з машинки. П'ятдесят рядків.
— Тридцять,— безапеляційно заявив редактор, розглядаючи знімки. Робив це вміло — нічого не скажеш. Його девізом було: нічого оригінального! Тільки звичне. Не можна дратувати читача. Газета не цирк і не атракціон з мотогонками по стіні.
— Дамо президента академії,— знаючи все наперед, підказала Анастасія.
— Тоді навіщо ж ви розгорнули переді мною цілу Третьяковську галерею? — простогнав редактор.
— Показати, що ваші працівники не марнують часу.
— Президента ми вже давали на тому тижні. А от Глушкова давно вже не було на сторінках. А де Глушков?
— Його не було на зустрічі. Зайнятий.
— А це хто? Можу я публікувати такий знімок? Анастасія відсунула від себе знімок, який редактор погор-
нув до неї, запрошуючи її придивитися пильніше до своєї роботи: невиразний чоловік у сірому костюмі одною рукою навіщось висмикував з-під піджака свій дорогий галстук, а другою тримався за кінчик носа, так ніби хотів видобути звідти якісь істини.
— Здається, його прізвище Карналь,— спокійно мовила Анастасія.— В мене записано.
— Записано! — обурився редактор.— Ви не знаєте Карналя? Тоді що ж ви знаєте?
Після цього мало бути таке: "Підіть і прийдете до мене тільки тоді, коли знатимете все про академіка Карналя!" Традиційне покарання для всіх, хто насмілювався виявити якесь незнання перед грізним редактором. Але цього разу редактор був добрий, сказати б, погрозливо-добрий.
— Я допоможу вам. Я піду вам назустріч, Анастасіє. Ви впізнаєте ближче академіка Карналя, якого в нас знає кожна мала дитина, а от працівники нашого органу...— Він вчасно стримався від потоків традиційних звинувачень і докорів, трохи подумав, демонструючи перед Анастасією весь невичерпний арсенал зовнішніх виявів цього приховано-загадкового процесу, тоді милостиво кивнув: — Сядьте.