Розгін

Страница 192 из 218

Загребельный Павел

— Та що у вас таке? — вже всерйоз зацікавився Карналь.

— Чого ж мовчиш? — напав на Совинського Юрій.— Давай. Викладай свої пригоди Геккльбері Фінна!

— Прошуся...

— Куди? В кого? Нічого не розумію.— Карналь обвів поглядом усіх.— Людмилко, може, ти до ладу поясниш.

— Це вже без мене. Що тобі, батьку, чай, каву? їсти хочеш?

— Дякую. Можна чаю. Хлопці вже пили?

— Пили і їли. їли і пили.— Юрієві не сиділося на місці.— Совинський, можеш ти, поклавши праву руку на ліве серце? Чи, може, мені за тебе?

— Говори вже ти,— похнюпився Совинський.

Юрій підхопився, став перед Карналем, прибрав серйозного вигляду.

— Петре Андрійовичу, блудний син хоче вернутися.

— Ти, чи що? Куди ж?

— Хіба я втікав куди-небудь? Тільки в найпотаємніших думках. Це вже покаже розтин. А от Совинський утікав справді. Тепер посипає голову попелом. А де його візьмеш, як з газової плити чортма попелу!

— Не мели дурниць,— зупинив його Карналь.— Іване, це правда? Хочеш повернутися?

— Не знаю, чи можливо.

— Була в нас уже розмова. Обіцяв тобі, що можеш пЬ-вернутися.

— Давай заяву,— прошепотів Совинському Юрій.— Давай, поки Петро Андрійович добрий.

— Уже й заява? — Карналь вдав, ніби дістає ручку.— То що? Резолюцію для відділу кадрів?

Але заява була справді. Совинський вигріб її з глибочезної кишені зіжмакану, з порозмазуваними чорнильними літерами, руки йому спітніли, на обличчі теж заряснів піт. Карналь недовірливо розправив зіжмаканий аркушик. Справді, заява. "Прошу прийняти мене..." і так далі.

— Як це? Знали, що я прийду?

— А на всяк випадок. Готувалися до завтрашнього дня,— весело пояснив Юрій.— Я йому: пиши! А він огинається. Даю гарантію, що візьму в свою бригаду і відразу на доводку тисяча тридцятої до Гальцева — не вірить. А візьму — сам же зіпхне мене з бригадирства! Бо нема більшої насолоди, ніж сколупнути того, кому завдячуєш своїм місцем у житті. То підпишете, Петре Андрійовичу?

— Просиш? Не передумаєш? — спитав Карналь Совинського.

— Тепер уже ні.

— Тоді любов, тепер теж так звана любов,— втрутився Юрій.— Нова і вічна! Люко, іди підтвердь!

Людмила принесла чай, осудливо метнула погляд на Юрія,

— Як тобі не соромно! Коли вже відучишся отак в душу до людини...

Карналь дістав ручку, написав навскоси на заяві Совинського: "До наказу. Зарахувати до бригади наладчиків Ю. Кучміенка".

Совинський встав. Не насмілюючись простягнути руку за заявою, глухо сказав:

— Велике спасибі, Петре Андрійовичу.

— Бери, бери свою заяву. Бажаю успіху. На металургійному тебе відпустять?

— У мене давня домовленість. Там уже є заступник головного інженера по АСУ. Набирають спеціалістів з освітою. У них все піде.

Карналь відсьорбнув чаю.

— Трохи неофіціально в нас вийшло, але, може, так воно й ліпше.

— Іван на це й розраховував,— жартома пхнув Совинського на стілець Юрій.— 3 аеродрому прямо до нас На офіціоз надійся, а через жінок дій. Жінка — так званий емоційний центр життя. Хотів через Людмилу все повернути, а вдома — так званий я! Ну, я відразу взяв підвищені зобов'язання...

Совинський, здавалося, ще не вірив, що все так просто вирішилося, приголомшений Юрієвою балаканиною, зраділий Кар-налевою згодою, він нездатен був спромогтися бодай на кілька слів, ніяковів більше й більше, і Карналеві просто жалко стало його, він зрозумів, що зайвий тут сьогодні, виконав свою роль "бога з машини" і тепер повинен зникнути, відклавши тихі посиденьки в доччиній квартирі на той невизначений час, якого чи й діждешся в його сповненому напруження житті.

Допивши чай, Карналь підвівся.

— Ти куди? — злякалася Людмила.

— Піду. Я ж так. Тільки привітати вас.

— Батьку, не вигадуй. Нікуди тебе не пустимо. До того ж і транспорту вже ніякого. Метро закрилося.

— Упіймаю таксі коло "Славутича". Не клопочися занадто.

— Не пущу! — Людмила стала коло дверей.— Подзвоню тьоті Галі, щоб не турбувалася, і лишайся в нас. Івана ми теж залишаємо. Він ні в готель, нікуди, просто до пас. От і прекрасно. Місце є.

— Ви врятуєте Совинського, Петре Андрійовичу,— підскочив і Юрій.— А то я вже хотів спровадити його до свого сусіда-танцюриста. Бо друг то він друг, а робочий контроль завжди потрібен. Залиш його на ніч, а він Людмилу вкраде! Може, для того й приїхав, а так зване бажання повернутися до нас — тільки димова завіса. Ви ж нам зробили таку квартиру, Петре Андрійовичу, то хоч раз переспіть у найбільшій малометражній квартирі Радянського Союзу.

— Незаконно зробив.— Карналь підійшов до телефону, подзвонив тьоті Галі, поклавши трубку, повернувся до кімнати.— Де це бачено: на двох — цілих три кімнати?

— Кооператив же! За гроші!

— Однаково незаконно. Взяв гріх на душу.

— У нас же сім'я перспективна, Петре Андрійовичу!

— Не бачу підтверджень. Вже скільки років? Три? Юрій побіг до Людмили, простягнув до неї руки.

— Люко! Скажи Петру Андрійовичу! Людмила відступилася від нього, почервоніла. — Май сором. Хіба про це отак?..

— Доцю, справді? — Карналь пригорнув доньку, поцілував її волосся.— Невже?

Відчув себе постарілим на цілу тисячу років, але водночас якась дивна сила мовби понесла його над світами, солодка ніжність залила всього і в сполохах серця відлунювалася вічність. Онук. Нове продовження роду. Незнищимість великого руху поколінь. Батьку, батьку! Чом ти не дожив до цієї хвилі? Може, Айгюль теж не загинула б, якби могла тоді знати... Якби, якби... Мала надто витончену душу, щоб не відчувати браку ніжності.

Може, й усьому світові для нормального функціонування не-стачає ніжності й любові. Дедалі менше полишають люди для них місця в житті, вже й забуваючи іноді, що то таке, і з незбагненним для тебе відчуттям чогось навіки втраченого згадуєш безсоромні склубочення нагих тіл в скульптурних нагромадженнях стародавніх індійських храмів, розманіжених грецьких богинь, у яких навіть холодний камінь не міг приховати жіночу звабу і пристрасть, натхненні лиця мадонн з рожевощокими синочками на руках, розвеселених фламандських гультяїв, що запускають руки за пазухи повногрудим молодицям, боттічеллівських дівчат, витких, як виноградні лози, синю сутінь танцівниць Дега, гріховну ренуарівську наготу, і вже й не віриш, що той картинний світ справді міг бути колись живим життям у барвах, згуках, шепотах, зойках, в гарячому потові, в крові, сльозах і щасті.