— Що це у вас вийшло,— спитав він тоді насмішкувато,— церква для кібернетиків?
Тоді хтось з молодих прийшов з пропозицією випускати електронні іграшки: гроші, газети, план по товарах народного споживання.
— А приміщення? — поцікавився Карналь.— Нам же не дадуть асигнувань на новий цех не за основним профілем.
— Церква,— сказав молодий. Виявилося, вже всі знали про кинуте тоді Карналем слово і охрестили ним вишкребок архітектурної мислі.
Цех створили, знайшли спеціалістів, вірніше, самі навчили, і тепер це був справжній порятунок для об'єднання. Сюди спроваджували всі численні екскурсії, які прибивалися до Карналя буквально щодня і неодмінно вимагали: показуй електронну машину. Для ділових людей показували, а таким, що з однаковою сліпою жадобою прагнуть побачити Ермітаж, Суздаль і завод обчислювальних машин, делікатно пояснювали, що, на жаль, готової продукції саме немає, зате є щось цікавіше, І вели в цех електронної іграшки. Там щось рухалося, світилося, подавало звуки, програмувалося й керувалося, і вже після того жадібні поглиначі ермітажних шедеврів забували про все і більше не докучали з просьбами показати машину "Мир" або "Київ".
Рятував цех електронної іграшки також від комісій, які були просто карою єгипетською, їхали звідусіль, іноді в один день збиралося одразу по три-чотири комісії, і всі повноважні, солідні, відповідальні, вередливі, прискіпливо-недовірливі, про яких можна було б сказати словами поета: "Вже всі знайшли, а я шукаю". Карналь багато енергії втратив, щоб довести, що комісії тільки заважають працювати, але що більше він переконував у одній інстанції про непотрібність комісій, то більше їх напливало з інших інстанцій, іноді таких несподіваних, що про їхнє існування ніхто ніколи й думати не міг.
Випадково Карналь знайшов засіб швидко випроваджувати непрошених гостей. Якось сам супроводжував по території вельми відповідальних товаришів, і, коли добралися до закутків цеху електронної іграшки, найвідповідальніший з відповідальних суворо поспитав:
— А це що таке? Ви чим тут займаєтесь? Дитсадок розвели?
І тут несподівано виступив наперед начальник цеху Жба-нюк, присадкуватий, трохи кривоносий і взагалі якийсь трохи перекривлений чоловік, і, замість відповідати на суворе запитання, запустив у членів комісії якоюсь довжелезною, незграбною, нуднющою історією про те, як десь, у якомусь селі було багато дітей, а дитсадка не було, а жінкам треба було копати картоплю, а голова колгоспу нічого про дітей не думав.
— То, що, ви думаєте, зробили жінки? — спитав Жбанюк тепер уже членів комісії (а не вони його). Члени комісії спершу розгубилися від такого несподіваного повороту справи, а тоді вдоволено зареготали, вважаючи таке поводження з ними вельми оригінальним і дотепним, а Жбанюк уже викладав їм нову історію, ще довшу, ще примітивнішу, ще нуднішу, а тоді ще й ще, гнався за членами комісії вже й тоді, як вони, одурілі від його балаканини, пробували втікати, упіймав керівника за руку і не відпустив, аж поки той став проситися, посилаючись на те, що вони мають негайно їхати, бо їм ще, мовляв, треба й туди, і туди.
Карналь, нікому не розповідаючи про своє відкриття, спровадив до Жбанюка ще одну комісію — наслідок був такий самий. Він зібрав керівників об'єднання і завітав з ними до цеху електронної іграшки — Жбанюк заговорив їх до розпуки. Асоціативність мислення в цього чоловіка розвинена була просто страхітливо. Він чіплявся до кожного вашого слова і вмить народжував історію з цього приводу або навіть без приводу. Мовчати начальству в Жбанюка було ще небезпечніше, бо тоді з нього потоками лилися історії про мовчунів, взагалі про слова і мову, про будь-що, так ніби він заповзявся покарати тебе за спробу позбавити його харчу для балачок. До того ж усі свої розповіді Жбанюк провадив у такому дивовижно вповільненому темпі, що після кожного його слова можна було заснути, трохи поспати, а тоді прокинутися саме вчасно, аби почути наступне слово. Жбанюк підсвідомо, видати, зробив для себе відкриття, що внаслідок наукових занять і високого становища мова у багатьох уповільнюється, і тепер бив своїх гостей їхньою ж власною зброєю, а відомо: ніщо так не докучає розумному чоловікові, як спілкування з власним, майже дзеркальним відбиттям. Обережно поцікавившись, як веде себе Жбанюк з підлеглими, Карналь з подивом довідався, що начальник цеху виявляє нестримну балакучість лише з начальством, може, в глибині душі вважаючи, що цим виказує до нього особливу увагу. А так був прекрасний чоловік, розумний керівник, технічні ідеї з нього так і сипалися, у вигадництві з іграшками не знав суперників. Може, Жбанюкова пристрасть до історій пояснювалася його походженням, народився він десь у лісах, де радіють кожній новій людині найперше як нагоді поговорити і розповісти те, про що вже знають усі ті, хто живе поряд з тобою. Вирвавшись з лісів, Жбанюк уже не міг знехтувати жодною нагодою вибалакатися і буквально тероризував усіх, хто потикався до його цеху з функціями, що перевищували його власні.
Після кучмієнківських мудрувань Карналеві приємно було почути живе слово, тому він і завернув до Жбанюка. Той зустрів директора стримано, висловив співчуття від себе і від колективу цеху і — диво! — жодної історії.
— Що у вас новенького? — поцікавився Карналь, хоч знав, що Жбанюк уже кілька місяців готує мотоциклетний атракціон для парків: два мотоциклісти по заплутаних металічних жолобах, які щоразу несподівано перехрещуються, мчать назустріч один одному, щоразу їм здається, що вони зштовхнуться, але все електронне управління мотоциклами точно і вчасно усуває небезпеку, гонка триває далі, щоб за мить небезпека виникла знову і знову вчасно й безпомилково була усунена.
— Аварії виключені? — спитав Карналь, подумки хвалячи винахідливість Жбанюка, який надав споруді атракціону химерної конфігурації свого цеху.
. — Тисяча процентів гарантії! — запевнив Жбанюк.— Це у нас одному чоловікові лотерейний квиток нав'язували. А він каже: "А як не виграє?" Бухгалтер колгоспу йому: "Тисяча процентів гарантії, що може виграти, а може й не виграти. Тобі хіба тридцяти копійок жалко?" Ну, дядькові, звісно, жалко й тридцяти копійок, бо вони ж на дорозі не валяються. Приходить таблиця, перевіряють — виграв дядько "Москвича". Бухгалтер сміється: "Казав тобі: тисяча процентів!" А дядько каже: "Ти мені ту тисячу тепер дай. От візьму машину—а як вона розіб'ється? Або поламається? Або поржавіє?" Ну, думав-думав і, думаєте, взяв машину? Гроші взяв. А міг же взя* ти "Москвича" і продати дорожче. Таке буває й з тисячею процентів. А то ще було, як оце в нашому атракціоні. їхали два дядьки возами та й зчепилися на вузькій дорозі. А на возі в кожного — жінка. Один каже: "То ти зачепився!", а другий йому: "То ти!" Тоді перший уздрів його жінку, показує на неї пальцем та й каже: "Ото через оте стерво й зачепилися!" А другий йому: "То моя жінка, а в тебе на возі так ото справді стерво!"