Розгін

Страница 157 из 218

Загребельный Павел

Вже сьогодні деякі держави планують нульовий рівень промислового розвитку. Виробляти тільки те, шо споживається, ні більше, ні менше. Економити зусилля і засоби, зберігати середовище від подальшого зіпсуття, рятуватися від загрози ентропії, якою лякають похмурі бухгалтери від футурології. Але ще ніколи не вдалося порятуватися від смерті вмираючи. А нульовий рівень — це і є смерть, бо коли немає розвитку, руху, сподівань, тоді неминуче настає вмирання. Можна виправдати навіть того, хто витрачає більше, ніж здобуває сьогодні, бо в нього є стимули здобувати завтра більше. Але нема виправдань тому, хто зупиняється або — ще гірше! — тягне людство назад. Жити для себе, не дбаючи про наступні покоління, лякатися збільшення народонаселення, бо ж, мовляв, революції завжди виникають як наслідок занадто великої кількості людей, в самозакоханості й самозасліпленні вважати себе останньою ланкою великого експерименту природи, званого життям,— хіба це гідне високого звання людини? Людство не може зупинитися. Воно взяло надто великий розгін, рух для нього — це найвищий закон життя. Не лякатися лавинних процесів науково-технічної революції, а навпаки, радіти й пишатися небаченими досягненнями людського генія,— з цим відчуттям повинна жити людина кінця двадцятого віку. У високорозвинених буржуазних країнах людина — виробник, homo faber, отримує змогу жити в світі щоразу вишука-ніших, але виключно біологічних заспокоєнь. Техніка не визволила цих людей, вони відчули себе в'язнями власних виробів, рабами речей, над ними тяжіють тепер не тільки умови біологічні, але, сказати б, і умови цивілізаційні. Людська діяльність за таких обставин втрачає велич, гідність і сенс. Тому так багато лунає сьогодні розпачливих голосів, хоча розпач той спрямовується на об'єкти малозначні, дріб'язкові, другорядні. В моїй країні людина, користуючись усіма досягненнями науково-технічної революції, не стає автоматично її жертвою, додатком, об'єктом новітньої експлуатації і споживацької затурканості. І це передовсім тому, що громадянин своєї держави бере безпосередню участь не тільки в елементарних трудових процесах, але також і в соціальному плануванні життя. Політичний лідер моєї країни сказав: "Ми будуємо найорганізованіше, найпраце-любніше суспільство. І житимуть у цьому суспільстві найпраце-любніші і добросовісні, організовані й високосвідомі люди". Зміна, підвищення якості життя, які несе нам науково-технічна революція, неодмінно зроблять світ радянської людини набагато кращим, багатшим, витонченішим. Бо завжди й у всьому присутні в нас і високо шануються сподівання кожного члена суспільства на соціальне просування, на здійснення його особистих цілей, робиться все, щоб вчасно запобігати виникненню в свідомості рядового трудівника уявлення про непрестижність його становища, яке може з'явитися при оцінці ним його професії, заробітку, житла. Створюється почуття соціальної відповідальності й самодисципліни, людина включається в орбіту основних турбот суспільства не лише з погляду її віддачі на виробництві, але й виходячи з ролі громадянина і гідності людської. Все це дає нам право зустрічати все нове, що приносить щодня наука й техніка, не лякатися тих змін в екзистенції, за якими дехто ладен бачити загрозу існуванню людського роду аж до понищення його біологічних основ. Немає науки взагалі, вчених взагалі. Вчені — це теж люди. А люди тільки тоді справді люди, коли займають точно окреслену соціальну позицію. Я особисто стою на позиції соціалістичного вченого. Сьогодні це багатьма ще сприймається як пропаганда і як потоки слів. Але майбутнє за нами. З цього я, власне, починав свою промову, цим дозволю собі закінчити".

2

Він згадає і отой таємничий крик у темному нічному готелику, коли ніби сама його кров відчаєно зойкнула: "Петрику!"; згадає ренесансове диво вікон, сходів, камінів, башт і терас Шамбора; згадає вечерю в біло-золотому залі радянського посольства в Парижі, коли він розповів послу, як був там уперше, в сорок п'ятому році, тяжко поранений, лежав унизу, в дворі посольства, в американському доджі, і ні про які біло-золоті зали не міг і мріяти; чомусь згадається і одна-єдина фраза з прийнятої вченими після багатоденної дискусії декларації. "Висловлюють упевненість в незнишнмості суто людських цінностей..." ,

Чи можна було все це зіставити і як зіставити йому з тим, шо сталося ще тоді, як він під різьбленою стелею замку Шамбор голосував за прийняття декларації? Незнищимість суто людських... Айгюль була наділена тонким даром передчуття, незбагненність Сходу, таємничі тисячоліття, щось майже містичне... Але й вона не вгадала, де спіткає її смерть, не знала, сідаючи в машину, що мчить назустріч власній загибелі... А коли передчула? Карналь так цього ніколи й не знатиме, і ніхто не знатиме...

Він прилетів у Шереметьєвський аеропорт пізно ввечері, повертався додому, до всього рідного, єдиного, до болю теж. Мабуть, людині не можна без страждань, бо й хто ж на цім світі, крім людини, здатен ще на це почуття? Принаймні не машини, навіть коли взяти всю величезну родину тих розумних витворів, над якими Карналь працював уже половину свого життя.

Коли проходив паспортний контроль, почув, як по радіо назвали його прізвище. Усміхнувшись до молоденького прикордонника, який поставив штамп у його дипломатичному паспорті, Карналь пішов до чергової по аеропорту й спитав, чи справді хтось називав його прізвище. Чергова зазирнула в свої записники.

— Карналь? Академік Карналь? Вас жде машина.

Вона назвала номер машини, Карналь подякував, пішов до "каруселі", на яку рухома стрічка транспортера вже подавала речі з паризького літака, підхопив свою неважку валізу, являючи взірець спокою й неквапливості серед гамору й метушняви, вийшов за умовну межу митниць, в загальному залі не став затримуватися, хоч можна було б щось випити коло буфетів, які знадливо сяяли нержавіючою сталлю, попрямував відразу до високих скляних дверей і опинився надворі. Спокійною вільгістю лісів і темним духом далеких боліт повіяло на нього з темних просторів, які починалися відразу за широкою асфальтовою площею; за зеленкуватим сяянням ртутних ламп, мовби підвішених у повітрі на невидимих нитях до небесного склепіння; за рядами непорушних автомашин і автобусів, які ждали пасажирів. Карналь уже знав перше відчуття після повернення з-за кордону: простір, широчінь, безмежжя, відчуття волі, безмір полів, безмежжя лісів, якісь дивно просторі міста, ніякої тісняви, зникає скутість... Була колись смішна пісенька: "Я сміюсь на повні груди, радію, як дитя..." Смішна, а правдива...