Розгін

Страница 148 из 218

Загребельный Павел

Пронченко розумів стан Карналевої душі. Давав змогу порятуватися в запеклій праці, коли з цього нічого не вийшло, спробував викинути Карналя в безмежний світ самотності, але й звідти визволив саме вчасно, мовби прагнучи нагадати Карналеві про ту багатобарвність світу, про яку Маркс колись казав, що вона "поетично всміхається всій людині".

І ось тепер у літаку, переглядаючи марну брошурку з тезами чергового "круглого столу" (складалося враження, що якісь могутні фінансові сили тримають у себе в почесних наймах цілі хмари різних балакунів, які метаються по всьому світу і або ж лякають людство, або ж заспокоюють його саме тоді, коли воно мало б стривожитись), Карналь несподівано для самого себе запалився духом полеміки. Крізь щілини його розбитої душі знов просочувалося потужне світло мислі, дух суперечки, незгоди, боріння народжувався, розпростовувався в ньому, щось рвалося на волю, на простір, в літаку було тісно, так і проломив би стінку, щоб ступнути хоч і в емпіреї до господа бога і відразу кинутися в сперечання, в боротьбу, в горіння.

Карналь відгорнув від себе папери, нічого не записував, бо не звик нотувати своїх думок, просто роздавав їх навсібіч, роздаровував мимохідь, а вже коли щось занадто надокучало і виформовувалося в якусь завершеність, тоді в шаленому поквапі падав за стіл, просиджував цілі ночі, працював по вісімнадцять годин на добу — так виходили статті, книжки, монографії, і сам згодом дивувався/ коли і як встигав усе це написати, а Кучмієнко гучно заздрив і все десь вишукував цитатки про те, що в науці найбільше цінується капітально-повільне мислення, яке нічого спільного не має з квапливістю. "Науку тягнуть волиі" — вигукував Кучмієнко, на що Карналь жартома відповідав: "Але ж наука — це не гарба з сіном". На тому й кінчалися їхні ніби суперечки.

Знову з'явилася стюардеса з столиком на коліщатах, покотила його між кріслами, Карналь спитав: "Скоро Париж?"

— За півгодини.

— Ви часто літаєте сюди?

— Це наша траса.

— Не набридає Париж?

— Хіба таке місто може набриднути?

Стюардеса затрималася коло Карналя, сподіваючись на продовження розмови, але він умовк. Не стане розчаровувати цю симпатичну дівчину, повідомивши їй, що йому особисто Париж таки набрид, бо жодного разу не приїздив він сюди просто так, як їдуть мільйони людей, щоб потинятися по бульварах, подивитися на нічну Сену з мостів, побувати в Луврі й Версалі, не думаючи про жорстокий дефіцит часу, про симпозіуми, про порядки денні, про виступи й суперечки, дискусії, непорозуміння, безглуздя, невдоволення. Вчені мовби забули про своє основне призначення і об'єдналися в такий собі міжнародний дискусійний клуб, в якому тривали одноманітні безкінечні балачки, майже ніколи не змінювалися теми розмов, а змінювалися тільки місця суперечок: континенти, міста, острови, пейзажі, пори року.

Щоб не бути неввічливим, він спитав ще:

— Ми прибуваємо в Орлі?

— В Орлі.

— Спасибі.

Він пам'ятав ще старий Орлі, знав і новий аеропорт, цей безмежно довгий модерний барак, бетон, скло, нержавіюча сталь, рухливі стрічки горизонтальних ескалаторів для лінивих пасажирів, незліченні кіоски з дрібничками, кафе й закусочні, прекрасно розплановані зони посадочні й паспортного контролю, безлад при реєстрації квитків на чергові рейси, геть безглузда система здачі речей, вічні натовпи зустрічаючих, які стоять коло загородок паспортного контролю мовби від дня відкриття аеропорту й ніколи не розходяться. Враження таке, ніби світ розполовинився навіки: одна половина у вічних мандрах, а друга — у так само вічних зустрічаннях.

Тепер Карналь летів сам, і зустрічати його, здається, не мав ніхто, хіба що товариші з посольства, які відвезуть його до готелю й скажуть, де відбуватиметься засідання "круглого столу".

Але з посольства нікого не було. Щоправда, посол тепер був новий, може, й співробітники помінялися, і Карналь просто не знав того, хто його мав зустріти. Він недбало ковзнув поглядом по теплій мозаїці чужих облич і постатей і враз наштовхнувся на руде дівчисько в джинсовому костюмі, яке теж дивилося на нього дивно зухвалими очима, а може, й не на нього, а йому тільки видалося, бо на грудях у дівчиська висів плакатик з написом ще зухвалішим, ніж його очі: "Я — академік Карналь".

Урядовець поставив штамп у Карналевім паспорті, один крок — і ти вже на території Французької республіки і можеш підійти до отої руденької Маріанни, що обрала такий комічно-дотепний спосіб вивудити з натовпів невідомих пасажирів якогось там радянського академіка Карналя.

— Добрий вечір,— сказав, підходячи, Карналь. Сказав по-французьки, хоч не дуже покладався на свою вимову.

— Добрий вечір,— стрельнуло дівчисько на нього своїми чіпкими очима,

— Досі мені здавалося, що академік Карналь — це я. Дівчисько враз кинулося до нього.

— Мосьє — академік Карналь?

— Так.

— Я зустрічаю вас. Я ваш гід і перекладач.

— Ви говорите по-російськи?

— Можна.

— Дозвольте довідатися, як вас звати?

— Жіль.

— Себто Жільберта? Ім'я майже математичне К

— Вивчати і російську, й математику? Ви жартуєте, мосьє академік!

— Отже, не вгадав. Зате не помилюся, назвавши вас пари-, жанкою? З Сорбонни?

Жіль, яка викручувалася попереду Карналя, вправно торуючи йому шлях посеред розбіганого люду, повернула на мить до нього одну половину обличчя, сяйнула золотисто-смаглявою щокою, блиснула зеленкуватим оком з-під рудувато-золотистої чі-лочки, обличчя було ще рухливіше, ніж уся її постать, воно ніби здувалося вітром, ось-ось полетить, і більше не побачиш його ніколи, справжнє лице парижанки, принаймні в уявленні Карналя, і він з непритаманним йому внутрішнім вдоволенням подумав про свою досвідченість, набуту за багато років зарубіжних мандрів, навіть у такому, здавалось би, несуттєвому, як вгадування жіночого походження з точністю, яка мала б дивувати передовсім не його самого, а.тих, кого він "угадував-обчислював".

Однак з цією летючою Жільбертою все було навпаки. Він знов не вгадав. Вона трохи пострибала поперед нього, помахуючи шкіряною торбинкою на довгім ремінці, тоді знов показала йому тепер уже іншу половину обличчя, засміялася: