Розгін

Страница 142 из 218

Загребельный Павел

Трохи рятував Карналя Олексій Кирилович. Помічник тихцем надсилав своєму начальникові найцікавіші зарубіжні журнали й бюлетені технічної інформації. Але це забирало дві-три години на добу. Читання книжок? Він досягнув уже такого стану емоційного й інформаційного насичення мозку, що майже не читав нових книжок, а тільки перечитував деякі старі, жодної з яких у місцевій бібліотеці не було, бо тут надавали перевагу модному чтиву, пригодам розвідників, фальшивим підробкам під спогади, популяризаторським біографіям славетних людей, серед яких траплялися й учені, але що можна написати про вченого й чи можна взагалі будь-що написати? Найліпше — ви-1 класти суть його відкриттів, але, на жаль, це може бути цікавим тільки для фахівців, а вони знають про це й без послужливих популяризаторів.

Карналеві не хотілося нічого про науку — йому хотілося самої науки, від якої він тут був відірваний. Влучно сказав колись Анрі Пуанкаре: людина не може бути щасливою завдяки науці, але ще менше вона може бути щасливою без науки.

Спав Карналь мало, зустрічав усі сходи сонця вже десь у горах або на березі, зайшовши подалі від шляхів людських мандрувань. Сонце над морем сходило щоразу неоднаково, приносило іноді втіху, іноді наповнювало душу розкішшю, часом болем, бо несподівано нагадувало схід сонця в пустелі, де воно, так само, як тут з моря, довго не хоче виходити з землі, з-за земного пруга, розхлюпується пекельними розпливиськами десь за земним пругом, підпалює там усе довкола, всі безкраї піски, а вже від пісків загорається й небо, і несамовито червоне горіння охоплює весь простір, і нічні тіні лякливо втікають від всепоглинаючого сяйва, тонуть у ньому, нищаться, зникають, і самотній саксаул безпорадно розчепірює чорні пальці своїх гілок, мовби хоче затримати коло себе бодай вузьку смужку сконденсованої нічної тіні, але й він опиняється у вогненній купелі й зблискує, ніби кутий з золота, і пустельні обрії, прикрашені тим золотим деревцем, стають умить такими прекрасними, ніби одне з нових чудес світу. Визолочені сонцем ранки щоразу нагадували Карналеві Айгюль, він відчував майже фізичне страждання, ще й досі не міг повірити, що її немає і ніколи вже не буде і ніякі сили земні й надземні неспроможні йому помогти у віднайденні втраченого навіки. "Я теперь за высокой горою, за пустыней, за ветром и зноем, но тебя не предам никогда..."

Одного ранку, повертаючись з своїх зустрічань сонця, Карналь коло далекого причалу, завжди порожнього в такий час, побачив невеличку групку молоді, здається, дві дівчини і три хлопці, один з яких, видно, був моторист або власник катера, а може, так само належав до їхньої компанії. Видати з усього, збиралися в якусь віддалену бухту, бо носили в катерок пакунки, картонні ящики, навіть дрова (шашлик!), поліетиленові білі каністри (вино до шашлика і вода), метушилися досить жваво, незважаючи на таку ранню годину (молоді!), жартома штовхалися, бризкалися водою, ганялися одне за одним уздовж берега. Карналь уповільнив крок, щоб не заважати молодим, сподівався, що вони незабаром відчалять, не побачивши його, хоч тут, на березі, ніхто нікому, загалом кажучи, не заважав ніколи і ніхто ні на кого, коли казати щиро, й не зважав особливо, будь ти не те що якимсь там затаємненим академіком, а хоч самим чортом-бісом! Все ж хоч як він повільно сунув берегом, ті, коло причалу, не квапилися, вони мовби забули, що мають кудись там їхати, один з хлопців вирішив скупатися й поліз у воду, за ним стрибнула і одна з дівчат, і хлопець, і дівчина були такі опецькуваті здаля, що Карналь аж засміявся і подумав, що то просто омана зору, бо йому просто ніколи, здається, не траплялися такі екземпляри людської породи. Два хлопці з тих, що лишалися на березі, були тонкі й високі, навіть, сказати б, затонкі й зависокі аж занадто, знову ж таки ламаючи всі уявлення про людську природу, дівчина коло них теж видавалася видовжена, як на картинах Ель Греко, рухалася з дивною, навіть здалеку помітною грацією, головне ж, щось було ніби знайоме Карналеві в тій дівчині: і її постать, і її рухи, і ще щось невловиме, чого не окреслиш словами і не збагнеш думкою. Він ішов так само повільно, але й не зупинявся, рух поступальний і невпинний, неминуча модальність баченого, побаченого, впізнаваного, упізнаного. Чи ж упізнаного? Посеред ранкового спокою тіні скель тихо плинули слідом за ним, пересувалися нечутно на білуватому дзеркалі бухти. Шерех каучукових "в'єтнамок" по гальці, теплий блиск сонця, заімлене море на виході з бухти, загадковість, радість чи смуток? Шерех гальки під ступнями: шорх-шорх! Звук так само неприємний, як зазіхання на особисту свободу. Для Карналя такою свободою стала ця двотижнева самотність над морем. Чи ж свободою? Лев Толстой писав у листі до дружини: "Одиночество — плодотворно", Може, для письменників справді так, але не для вченого, надто для такого, як він. Все ж уповільнив крок, навмисне уповільнив, сподіваючись, що ті п'ятеро всядуться в свій катер і попливуть туди, куди мали попливти, не збурюючи його спокою й самотності, хоч, тверезо розмірковуючи, чому б мали загрожувати йому якісь невідомі молоді люди? їх тут тридцять або п'ятдесят, а може, й цілих сто тисяч, і досі все було гаразд, ніхто нічого, він не популярний кіноактор, щоб його впізнавали й чіплялися з розпитуваннями й знайомствами, коли й знають його десь у світі, то кілька сот фахівців, та й ті знають не як особистість, а прізвище і сякі-такі його думки, які навіть ідеями тим часом він ще назвати не може.

Карналева тінь ламалася на попелястому урвиську вулканічної глини, званої чомусь "кілом". Жінки змивали "кілом" волосся, щоб було м'яким і лискучим, а знудьговані ферти, обмазавшись глиною з ніг до голови, зображали інопланетних при-шельців, цілими днями гасаючи по пляжах, наводячи жах на розістеризованих дамочок. Сонце щойно з'явилося над білуватими, як чаїні груди, водами, і тінь Карналева була занадто довга й ламлива. Чи все надмірно видовжене вже від цього нетривке? Він упіймав себе на тому, що уповільнює, власне, й не кроки, а думки, намагається зачепитися думкою за будь-що, так ніби це дасть йому змогу затриматися, не йти вперед, не просуватися до отієї групки молоді, до якої він. просувався вперто й неухильно і вже нічого не міг удіяти, бо, як прийнято казати, ноги самі несли його туди, і галька неприємно, скреготливо шоркала під його "в'єтнамками", і відстань між двома рубежами, на одному з яких була межа його самотності, а на другому, сказати б, природний його стан,— ця відстань звужувалася, скорочувалася, знищувалася просто трагічно й катастрофічно. Карналь міг би зупинитися, міг би навіть завернути назад і йти в гори, до бухт, будь-куди, міг би сісти над водою і колупатися великим пальцем ноги в дрібних камінцях, стежачи, чи не блисне сердолік або халцедон, але якийсь категоричний імператив велів йому йти далі, вперед, не зупинятися, Карналя мовби'навіть щось притягувало, якась сила заволоділа ним, і вже не мав снаги опертися їй.