Але Карналь не пояснював. Не вмів і не любив популяриза-торства. Він уявив собі. Тисячі років сіють люди хліб і тисячі років призбирують досвід, стривожено поглядають на небо, мнуть у пучках грудочки грунту, пробують на зуб молоду зернину, виважують на долоні колосок. Збирається і щоразу губиться безслідно зі смертю кожного носія запас досвідчень гірких і радісних, і щоразу кожному доводиться здобувати втрачене знову роками, десятиліттями, розгадувати таємниці, щоб з одного лиш погляду знати, коли сніги поїдуть з гір, коли молодий дух піде степом, як перезимувала озимина, де ліпше сіяти ячмінь, а де просо, що віщує сорок дощів, а що — сорок спекотливих днів, що буде, як грім ударить на голе дерево, а що — коли садки зацвітуть удруге? І як сонце сходить, а як заходить, і які хмари, і як пливуть по небу, і куди летять птахи, і як співає півень, і чому свиня мостить під себе солому — ніякі інститути ніколи не скласифікують і не розділять між собою за своїми наукозими інтересами всього того, що зберігається в пам'яті народній і губиться без кінця, а тоді знов народжується. Здобутки зрештою переважають, але ж і втрати — незліченні, іноді просто трагічні. Простіше там, де все вже усталене, перевірене століттями. Скажімо, в їхніх місцях усі знають, що сливи найліпші в Лучках, вишні в Мишуриному, кавуни — в Келеберді, пшениця — в Ряб-цевому. А коли налітає стихія? Ось була безсніжна зима з страшними морозами, всі поля на весну стали чорні, не зеленіло, не пробився жоден паросток, страшно було дивитися. Карналь летів до Ростова, пролетів над усією Україною — і все внизу було чорне, ніби на пожарищі. В районі всіх голів зобов'язали: пересівати ячменем і вівсом. Завезли посівматеріал, встановили строки. Найпростіше, ясна річ, було виконувати вказівки. А чи буде хліб після вказівок? На це в районі відповіді ніхто не давав. Та й питати ніхто не наважувався. Зінька теж не питала, але вдома зібрала старих колгоспників, прийшли дід Гнат, Андрій Карналь, Петро Загреба, довго сиділи, мовчали, думали. "Воно може бути, а може й не бути",— сказав нарешті дід Гнат, найстаріший. Тоді так само мовчки пішли в степ, блукали по чорному озимищу, докопувалися до колишніх корінців, нюхали землю, брали на язик, сиділи навпочіпки, мовби до чогось дослухалися. Збоку це могло видатися цілковитим безглуздям. Що можна шукати в почорнілому, вимороженому за зиму полі? А таки знайшли. Зачинилися з Зінькою в її кабінеті, довго розважували всі можливості. Можна й пересівати, але якщо суха гесна, все пересіяне загине, вигорить, і соломи не збереш. А озимина ще жива, ще корінчик тримається. Суха весна для нього навіть корисна, бо він прогрівається й пожене в ріст. А там у травні підуть дощі, хай і невеликі, а таки й будемо з хлібом. З посіяним будемо, а з пересіяним — навряд.
— А коли весна вдасться холодна й дощова і заллє ці корінчики і вони не оклигають? — спитала Зінька.
— Ні,— сказали діди,— прикмети вказують на весну теплу й суху.
— А коли станеться всупереч прикметам? Адже бувало й таке?
Бувало й не раз. Все може бути.
— Тоді ж що? — знов поспитала Зінька.
— А що? — відверто сказав Андрій Карналь.— Буде з тобою те, що колись зі мною. Знімуть з роботи. Може, й з партії виключать. За невиконання вказівок. Коли ж рискнеш і виросте в тебе пшениця на весь район або й на цілу область, то дадуть орден.
Зінька рискнула й одержала орден, але ж не всі можуть рискувати, не скрізь є мудрі діди, та й діди теж не скрізь однакові. Зате вказівки діють невблаганно й постійно, як закони природи. Сій у холодну землю, починай збирати недозріле, хай доходить у валках, молоти мокре, висушиш згодом.
А тільки спробуй собі уявити: усі поля, всі ферми, всі дерева, річки, струмки, землі — єдиній системі точного, безпомилкового автоматичного управління. Прокладено глибоко в землі кабелі, зони яких охороняються, від кабелів відходять відгалуження з понадчутливими датчиками, від яких цілими потоками лине інформація до електронних мозків, що охоплюють колгосп, район, область. Для кожного поля, для кожної ділянки визначаються всі показники: вітри панівні, змінні, несподівані, холодні, теплі, вологі, сухі; кут, під яким падає сонячне проміння на поверхню землі, прогрітість землі на заданих глибинах в різні пори року, в різні місяці, дні, години й навіть хвилини; циркуляція ґрунтових вод, води дощові, випаровування, проникання в глибші шари, наповнення капілярів вологою, повітрям; виснаженість чи "ситість" землі, потреба в тих чи інших добривах, потреба в обробці, голоси землі, її стогони, зойки, крики, радісні зітхання, голоси вдоволення. Мікроскопічні датчики в пшеничній зернині, в яблуневій бруньці, в першому блідому зубчикові, яким накільчилося насіння, в зеленій зав'язі під відмираючою квіткою. Простежують ріст від найперших початків, вловлюються всі сигнали, вдовольняються всі потреби, забаганки, примхи. Треба вологи? Будь ласка! Підкинемо штучного зрошення! Не-стачає добрив? Дамо на те поле добрива. Холодно? Запалимо над полем штучні сонця, живлені сусідньою атомною електростанцією.
Він уявив: усі команди дає електронна машина, виконують команди так само електронні автоматичні пристрої, розташовані з розумною доцільністю саме там, де в них може виникнути потреба.
Але, уявивши все це, Карналь жахнувся.
Тут не досить самої техніки, ніяка математика не зможе проникнути в таємниці пшеничного зерна і в плід яблуні, математика з своїм гігантським апаратом однаково ніколи не дорівняється земним просторам, зупиниться безсилою навіть перед поверхнею земною, а треба ж проникнути в глибини, охопити, осягнути всю безмежність мікросвіту земних основ, знайти всі таємничі, ще й досі не знайдені наукою часточки, визначити їхній характер, навчитися читати їхні забаганки. Потрібні, може, нові якісь інституції, нові науки, нові незвичайні уми для розв'язання, сказати б, ідеального вирішення проблеми, яка виникла у випадковій бесіді двох секретарів Центрального Комітету з головою звичайного українського колгоспу.
— Це дванадцятий сон Віри Павлівни,— сказав нарешті Карналь.