Він народився серед людей, які віками мріяли володіти землею і нарешті досягли здійснення своєї мрії, ще не знав тоді, що йому самому видасться цього не досить і він замахнеться на недосяжне — захоче пізнати і землю, і всі неприступні таємниці світу. Вже закінчуючи десятирічку, з головою, сповненою часом безладних, але все ж таки знань, він однаково почувався малим хлопцем, дивився не тільки на свого батька, а й на всіх тих, що серед них виріс, мовби знизу вгору, малювалося йому завжди таке: пласкі безмежні поля, а люди на них — великі, до самого неба, з'єднують собою небо і землю, між підошвами і тім'ям у них — цілий всесвіт з сонцями, зорями, галактиками. Вже коли побачив мало не всю планету, чужі міста, ліси, моря, гори, рівнини, рідний край стояв над усім у могутніх чорноземних пластах масної землі, і люди там — мов ті пласти, з важкими чорноземними руками, великоногі, з селянськими голосами для степу, для неба, для тварин і відстаней, а коли ті голоси стишуться, то майже завжди тільки для ласки або для насмішкуватості. Життя там не було убоге. Коли й нестачало йому зовнішньої вишуканості та ознак достатку, то вражало воно своїм багатством суто людських неповторностей, мудрості, несподіванок благородства, талановитості, безмежної розкоші природи. Карналь назавжди зберіг у своїй крові безмежжя степів, розкиданого, мов сонний недбалий гігант, Дніпра серед понагортаних з Росії, Білорусії, України перемитих білих пісків, незабутнє видовище білоруських плотів, які пливли згори вниз, рублених хаток на них, яскравих вогнищ, незбагненних вогнищ на дерев'яному колодді. Жила в ньому лінива спека, дикі громи, багнюка, в якій могли втонули цілі цивілізації, а не тільки добрі наміри, небесні голоси великих птахів, які прилітали щовесни з вирію: лебедів, журавлів, гусей, житній хліб з калиною, спечений на капустяному листку, свист і ревіння вітрів, народження й похорони, свята з червоними прапорами, що з ними вони щоосені ходили до Олійнички на братську могилу червоних партизанів, скресання криги на озерах, перше кіно в їхньому селі і перший детекторний приймач, змайстрований Альошею Арсеновим, а над усім — його безнадійна закоханість у Зіньку, На фронт Карналь пішов, так і не сказавши Зіньці про своє почуття. Добровільно піти захищати Батьківщину сміливості вистачило, а сказати дівчині, що кохає її, не наважився. Такі дивні душевні виміри в людини. А Зінька? Здогадувалася? Може, Та хіба вій був один такий? Зінька вже була тоді старшою піо-нервожатою в школі, до неї залицялися люди з становищем, зі значенням, школярам судилися перенатягнуті нерви, перенапружені сили, почервоніння й засоромленість — вона не хотіла знати цього, вона мала вибухати вулканами, здригатися землетрусами, клекотіти водоспадами, гриміти гірськими обвалами, не могла кожному розгортати груди, щоб довідатися, що він там заховує.
Коли в сорок п'ятому Карналь приїхав з госпіталю до батька, йому розповіли про Зіньку. Небагато й маломовно, як звикли в Озерах.
У сорок першому помагала евакуювати колгоспну худобу. Але десь у степах фашистські мотоциклісти перехопили череду, корів перестріляли, людей, розігнали, Зінька вдарилася була до фронту, але не пробилася, довелося повернутися до рідного села, але й тут не склала рук, почула, що в Кременчуці з концтабору можна визволяти червоноармійців, даючи комендантові викуп, зібрала, що могла, мерщій кинулася туди, пробралася до самого табору, побачила тисячі вмираючих людей, почула страшні своїм стражданням голоси: "Донечко! Сестричко! Дитинко! Порятуй! Визволи! Забери!" Вона взяла якогось напівмертвого білявого хлопця, всього в ранах, знекровленого, вже й не благав, не міг вимовити бодай слова, тільки зболено світилися йому сині очі, такі сині, що аж за серце хапали. Зінька привезла концтабірника додому, змаловаживши зітхання, стогони й відверті погрози свого хитрого батька, стала лікувати й відгодовувати визволенця. Він був кулеметником, родом з Там-бовщини, Лебедев, але Зінька сказала, що для зручності його тут зватимуть Лебідь, принаймні поки він стане на ноги. Що там було тоді між тими двома, ніхто не знав, бо часи настали — не до чужих таємниць. Можна було припускати, що й Зінька, і її кулеметник спробують знайти партизанів, які десь орудували понад Дніпром і в степах, але щойно зима оголила шелюги в плавнях і дерева в степових байраках, як командира партизанського районного загону Олександра Карналя, виданого зрадником, фашисти спіймали і після катувань і знущань розстріляли в Потягайлівському глинищі, згодом у те глинище возили ще багато партизанів, хто вцілів, подався до лінії фронту, здавалося, цей край безнадійно відданий окупантам, і ось тоді Зінь-ка разом з Лебедєвим зникла з Озер і не з'являлася аж до самого визволення, хоч усі знали, що вона десь тут, може, на хуторах, може, в якомусь з довколишніх сіл, може, з Лебедєвим, а може, й ще з кимось, Зіньчина присутність не просто вгадувалася,— вона стала наявністю, волею, наказом. Якась дітлашня, не ховаючись (бо й від кого б мали ховатися діти!), приходила вдень то до того, то до іншого, вибираючи, щоправда, колишніх активістів, колгоспних бригадирів, ланкових і кожному вручаючи коротеньку записочку: "На час окупації ви призначаєтесь бригадиром колгоспу. Голова колгоспу 3." Записочку одержав і Андрій Карналь, якого вигнали з куркульської хати і мало не розстріляли, знайшовши в полові захований Одаркою Харитонівною великий портрет Сталіна. Таємничий 3. сповіщав, що їхній довоєнний колгосп стає бригадою в колгоспі "За перемогу", а він, Карналь, призначається бригадиром. Дивний колгосп охопив мало не половину району. Бригадирам надійшло розпорядження зберігати весь реманент, не роздавати колгоспної землі в індивідуальне користування, обробляти землю спільно, як було й до війни, не ховаючись з цим і перед окупантами, яким видасться зручніше здирати хліб і м'ясо з великих господарств. Далі надійшло вже не письмове, а усне, таємничо-невловиме, незадокументоване, отже, розпорядження про те, що всі плани державних поставок мають бути виконані сповна і зерно, належне державі, повинно бути сховане до приходу Радянської Армії. Відомо ж, що ніхто так не вміє ховати хліб, як селянин. Він лишиться голодний сам, голодними будуть діти його, але що голод для людей, які народжуються і живуть під стихіями, змалку призвичаюються робити все, на що глянеш, працюють уперто, запекло все життя так, що в ліжко лягають лиш для того, щоб вмерти. Не наживають багатства, ніколи не жадають його, вдовольняються завжди найменшим, може, тому не лякаються і в найтяжчі часи і люблять свою землю навіть тоді, коли вона стає нещедрою до них, і ніколи ні-" кому не віддають її, хоча би треба було заплатити за це власним життям. Що нижчий рівень життя, то більший патріотизм у людини — так хочеться думати, дивлячись на селянина. Ситі їй жирні не можуть вважатися ^патріотами — вони залюбки поступаються цією високою честю бідним. А ці бідні вмираючі, катовані, розстрілювані, палені, нищені уперто й несхитно билися скрізь, де стояли, з ворогом, виказували героїзм, сказати б, відвертий або вдалися й до хитрощів, перед якими безсилою ставала будь-яка зла сила.